День подяки – суто американське свято на відзначення універсальних цінностей

Автор: Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт

Read in English

У цей четвер ми святкували День подяки, коли американські родини збираються разом, щоб подякувати за ті блага, що були дані їм протягом року, і розпочати вервечку зимових свят. Щороку по всій Америці вокзали та аеропорти напередодні цього свята виглядають так, як вокзали і аеропорти України перед Новим роком. У Сполучених Штатах це, безумовно, найнапруженіший день подорожей за увесь рік, адже люди долають великі відстані, щоб повернутися до своїх родин до свята.

І, звичайно, як багато хто з вас бачив у американських фільмах, День подяки – це про страви! Індичка (найважливіше), журавлиновий соус, начинка, картопляне пюре, гарбузовий пиріг – усе це класичні страви традиційного столу на американський День подяки. Усі переїдають – так вже повелося на це свято.

(Якщо ви пропустили сюжет на телебаченні, ви можете подивитися тут, як я обговорював традиції американського Дня подяки у середу в прямому ефірі з ведучими “Сніданку” на 1 + 1).

Свято Подяки має своє коріння в американській історії. Близько 400 років тому, група “пілігримів” залишила свої домівки в Європі і перетнула Атлантичний океан в пошуку свободи і достатку. В Америці їх привітно зустріли індіанці племені вампаноаг і навчили їх вирощувати та збирати врожай культур нового світу. Вони ділилися одне з одним успішним урожаєм і відзначали цінність уз співтовариства і дружби у час великих труднощів і випробувань.

Спадок тієї першої подяки пережив часи війни і миру. Під час Американської революції та Громадянської війни дні подяки об’єднували американців молитвою і духом, який веде нас до кращих днів. І кожного року наш народ виділяв день, щоб висловити подяку своїм родинам, громадам та країні. Це свято, що єднає всіх американців.

У ці зимові свята ми маємо подякувати багато за що. Ми віддаємо належне всім тим, хто захищає наші країни у лавах Збройних Сил, а також відважним героям на лінії фронту на сході України. Ми глибоко вдячні за їх службу і їхні жертви. Я хочу принести особливу подяку трьомстам військовим 173-ої повітряно-десантної бригади, які не були в цей День подяки зі своїми сім’ями, а замість цього провели святковий день у службі своїй країні, допомагаючи нашими українськими партнерами розбудовувати здатність України захистити свою суверенну територію.

День подяки це також час, коли американці згадують про тих, кому пощастило менше. У притулках і доброчинних їдальнях американці віддають борг своїм громадам, пам’ятаючи про те, як віра і милосердя допомогли нашим предкам збудувати нове життя, засноване на принципах свободи і відкритих можливостей.

Звернення Президента Обами з нагоди Дня подяки ви можете подивитися тут. День подяки є суто американським святом, але, як зазначив президент Обама, дух Подяки є універсальним. Він відчувається і в коротких моментах спілкування між незнайомцями, і у возз’єднаннях друзів і близьких, і в тихих молитвах за інших людей. У серці американської віри горить невгасиме переконання, що разом ми можемо поглибити наше спільне процвітання, що ми можемо збудувати більш справедливу, об’єднану і націлену у майбутнє країну.

Це ті ж самі цінності, у які гаряче вірять і за які боротися українці. На цьому тижні подяки, давайте згадаємо спільні цінності, які об’єднують наші країни, і пообіцяємо зміцнювати нерозривний зв’язок між нашими народами.

 

 

Життя і спадщина Мартіна Лютера Кінга

Джерело: ShareAmerica

Read in English

Мартін Лютер Кінг, молодший присвятив своє життя ненасильницькій боротьбі за расову рівність в Сполучених Штатах. В третій понеділок січня в США відзначається свято – День Мартіна Лютера Кінга, щоб ушанувати його спадщину, а також обговорити проблеми громадян, які працюють волонтерами у своїх громадах.

Початок подорожі

Двоповерховий жовтий будинок з коричневими віконницями і ганком (Служба національних парків)
Двоповерховий жовтий будинок з коричневими віконницями і ганком (Служба національних парків)

Кінг народився 15 січня 1929 року в родині баптистських служителів, ріс в Атланті в часи, коли закони Джима Кроу зробили сегрегацію та дискримінацію для чорношкірих на Півдні повсякденною реальністю.

Кінг якраз навчався у коледжі Морхаус в Атланті, коли він дійшов думки, що релігія може стати потужним каталізатором соціальних змін. Перед поверненням на Південь, де він служив пастором баптистської церкви на Декстер авеню в Монтгомері, штат Алабама, Кінг отримав докторський ступінь у Школі теології Бостонського університету.

Сьогодні місце народження Кінга в Атланті є Національною історичною пам’яткою.

Боротьба за громадянські права в 1950-і роки

Мартін Лютер Кінг поклав руку на плече хлопчика  під час демонстрації на вулиці (© AP Images)
Мартін Лютер Кінг поклав руку на плече хлопчика
під час демонстрації на вулиці (© AP Images)

Кінг допоміг організувати автобусний бойкот в Монтгомері, який закінчився тим, що Роза Паркс була арештована за відмову поступитися своїм місцем в автобусі білому пасажиру. Після того як Верховний суд скасував закони сегрегації в автобусах Алабами в 1956 році, Кінг став співзасновником Конференції Християнських лідерів Півдня і почав пропагувати  ненасильницькі дії у боротьбі за громадянські права по всьому Півдню. Він перебував під впливом філософії Махатми Ганді, тому в 1959 році відправився в Індію.

Культова фігура 1960-х рр

Кінг сидить і дивиться удалечінь через грати  тюремної  камери (Національний архів)
Кінг сидить і дивиться удалечінь через грати тюремної камери (Національний архів)

Приєднавшись до свого батька, пастора баптистської церкви Ебенезера в Атланті, Кінг продовжував використовувати свої ораторські здібності для закликів покінчити із сегрегацією і правовою нерівністю. Протягом 1960-х років його неодноразово затримували під час ненасильницьких протестів в Алабамі, Флориді та Джорджії. Якось, після одного з таких арештів у 1963 році, Кінг написав листа з Бірмінгемської в’язниці, в якому виклав моральну основу руху за громадянські права. У серпні того ж року він виголосив свою знамениту промову «У мене є мрія» перед 200 000 зібранням у Національному Моллі у Вашингтоні.

Кінг веде натовп демонстрантів через  міст (© AP Images)
Кінг веде натовп демонстрантів через міст (© AP Images)

7 березня 1965 року отримало назву «Кривава неділя» через те, що протестуючих, які вийшли на захист своїх виборчих прав, було побито місцевою поліцією, щойно вони перетнули міст Едмунда Петаса в Сельмі, штат Алабама. Вчинене над ними насильство змусило їх повернутися назад, але цей випадок призвів до ще масштабнішого маршу за виборчі права, організованого Кінгом (на фото), що розтягнувся на 87 км від Сельми до Монтгомері.

Громадянські права: перемоги

Кінг бере ручку для підписання у Ліндона Джонсона (© AP Images)
Кінг бере ручку для підписання у Ліндона Джонсона (© AP Images)

У 1964 році президент Ліндон Джонсон підписав Акт про громадянські права, який забороняв дискримінацію під час працевлаштування, в громадських місцях та інших сферах життя. Кінг взяв участь у церемонії підписання цього закону (фото). Він також продовжував наполягати на тому, щоб афро-американцям надали виборчі права і не позбавляли їх права голосувати через існуючу дискримінаційну практику, тести грамотності. Отже, в 1965 році Джонсон підписав Закон про виборчі права. Кінг отримав Нобелівську премію миру в 1964 році.

Вбивство

Труна Мартіна Лютера Кінга серед натовпу проводжаючих (© AP Images)
Труна Мартіна Лютера Кінга серед натовпу проводжаючих (© AP Images)

4 квітня 1968 року Кінга вбили на балконі готельного номера в Мемфісі, штат Теннессі. На його похорон через Атланту йшли тисячі людей, супроводжуючи повозку з його труною, яку віз запряжений мул.

У статті «Заповіт надії», опублікованій після його смерті, Кінг закликав афро-американців продовжити боротьбу ненасильницькими методами, але також попередив, що «справедливості для чорношкірих не може бути досягнуто без радикальних змін у структурі суспільства».

Спадщина Кінга: ненасильницький протест

Мартін Лютер Кінг і Коретта Кінг у натовпі на вулиці (© AP Images)
Мартін Лютер Кінг і Коретта Кінг у натовпі на вулиці (© AP Images)

У своєму радіозверненні під час поїздки до Індії у 1959 році Кінг сказав: “Сьогодні ми вже не можемо обирати між насильством і ненасильством; це – або ненасильство, або неіснування». Його філософія була натхненна ненасильницькими засобами Ганді, який прагнув таким чином покінчити з британським правлінням в Індії. У свою чергу, Кінг надихав інших змінювати суспільство ненасильницькими засобами, наприклад, рух солідарності проти радянської окупації в Польщі, боротьбу Нельсона Мандели проти апартеїду в Південній Африці.

Мартін Лютер Кінг виступає під час Маршу на Вашингтон у 1963 році (© AP Images)
Мартін Лютер Кінг виступає під час Маршу на Вашингтон у 1963 році (© AP Images)

Спадщина Кінга: боротьба з упередженнями

У 1963 році під час Маршу на Вашингтон, Кінг виголосив, що всі люди мають бути судимі «не за кольором шкіри, а за вчинки». Центр Кінга в Атланті  – це живий пам’ятник його баченню світу, вільного і рівного, з розширеними можливостями, де є боротьба з расизмом, а також припинення всіх форм дискримінації.

Спадщина Кінга: соціальна справедливість

Мартін Лютер Кінг читає проповідь (© AP Images)
Мартін Лютер Кінг читає проповідь (© AP Images)

Інститут досліджень та освіти Мартіна Лютера Кінга, молодшого Стенфордського університету – це домівка проекту, який має повну колекцію виступів Кінга, його листування та інші рукописи. Інститут також брав участь в Ініціативі навчальних програм та спільноти Ганді-Кінг, які використовують життя та ідеї Кінга для залучення соціальних активістів по всьому світу, що працюють над проблемами прав людини.

Президент Обама і перша леді Мішель Обама малюють відомі вислови Мартіна Лютера Кінга, молодшого, беручи участь у проекті спільноти добровольців (© AP Images)
Президент Обама і перша леді Мішель Обама малюють відомі вислови Мартіна Лютера Кінга, молодшого, беручи участь у проекті спільноти добровольців (© AP Images)

Спадщина Кінга: служіння іншим людям

У США, День Мартіна Лютера Кінга – це національний день служби. Американцям радять відзначати цей день «не як вихідний день, а як корисний для громади», в який можна зробити щось для покращення життя інших людей. Президент Обама сприяє розвитку волонтерства як способу допомогти відповісти на виклики, що стоять перед нашим світом.

 Афро-американець біля Меморіалу Мартіна Лютера Кінга (© AP Images)
Афро-американець біля меморіалу Мартіна Лютера Кінга (© AP Images)

Мрія, втілена у життя

Національний меморіал Мартіна Лютера Кінга був побудований поруч із меморіалом Лінкольна, де Кінг виголосив свою відому промову «У мене є мрія». Меморіал спонукає відвідувачів замислитися про життя і спадщину Кінга.

Різдвяні традиції моєї родини

Автор посту: Шеріл Бистрянскі, Аташе з питань культури Посольства США

Read in English

Діти почали питати про новорічну ялинку ще з 1 грудня. Нарешті ми з чоловіком здалися і в середині грудня зняли згори новорічні прикраси. Поставили різдвяну музику (деякі наші улюблені композиції: “A Charlie Brown Christmas” Вінса Гуаральді, “Santa Baby” Ерти Кітт, класичний запис Бінга Кросбі “I’ll Be Home for Christmas” і, звичайно, традиційні колядки, такі як “Silent Night,” “Joy to the World,” та “Angels We Have Heard on High”) і разом прикрасили нашу оселю. Коли наші діти були ще маленькими, вони допомагали нам розвішувати іграшки на ялинці, принаймні на тій висоті, куди могли дістатися. Щойно ялинку було оздоблено, мій чоловік Білл брав когось із дітей на руки і підіймав до рибки, ангела чи зірочки (за їхнім вибором) до самісінької верхівки. Тепер наші діти – підлітки і все це роблять самі, розвішують гірлянди й іграшки, тоді як ми з Біллом, дивлячись на них, дивуємось, як же швидко вони виросли. Цього року їм вистачає зросту, аби дотягтися до верхівки без сторонньої допомоги. Ми розвісили різдвяні панчохи на поручнях сходів, оскільки в нас немає каміну. Там є навіть крихітна панчішка для Родзинки, нашої киці.

Наша ялинка відображає нашу сімейну історію. На ній є кілька прикрас із того часу, коли я була ще зовсім маленькою, – керамічний сніговик, якого я у віці трьох чи чотирьох років покрила чорними, фіолетовими й зеленими каракулями, і ретельно розмальований різдвяний янгол, якого я зробила у школі в четвертому класі. Є там і сплетена гачком зірка, яку моя тітка подарувала нашій родині на Різдво 1980 року. Під ялинкою стоять маленькі пластикові гноми, які прикрашали сходи будинку, де Білл провів дитинство. Є тут і три маленькі балерини ручної роботи, що їх подарувала мені сестра, коли я переїхала в свою першу квартиру (вони якраз провели кілька років на підлозі, а не на ялинці, оскільки ними любила гратися моя дочка, коли була маленькою). Є дві дуже крихкі скляні прикраси з набору, що його мій батько купив для матері, коли вони побралися. Є фотографії моїх дітей-малюків. А зараз уже є і прикраси, зроблені дітьми в школі. Як американські дипломати, ми багато подорожуємо по світу і додаємо до нашої колекції традиційні прикраси з тих країн, де ми жили. У нас є карнавальні маски з Домініканської Республіки, традиційна щорічна різдвяна прикраса з Білого дому 2009 року (ми тоді жили у Вашингтоні, округ Колумбія), крихітні валянки з магазину в Сергієвому Посаді (пам’ять про наше перебування у Москві), дерев’яні матрьошки, розписані вручну, і, звичайно, маленький тризуб і булава.

У середині грудня наше піаніно було готове до різдвяних веселощів і пісень у колі сім’ї. А на Миколая я так пройнялася святковим настроєм, що почала випікати різдвяне печиво. Кожна американська родина має свої улюблені рецепти. В моєму дитинстві ми випікали гори цукрового печива і довго його прикращали. Пам’ятаю, як маленькою дівчинкою я пишалася своїми творіннями – сніговиком, янгеликом, ялинкою. Як не дивно, але мої діти не люблять цукрового печива, тому ми випікаємо власну гору печива за іншими рецептами: макове, «Snickerdoodles», шоколадне, «pepparkakor», шведські солодощі.

DSCF6292 (1)Бабуся мого чоловіка народилась у Швеції. Щороку вона випікала «pepparkakor», тонке імбирне печиво, яке потім розмальовували цукровими фарбами. За рецептом це печиво має бути конкретної форми та кольору. Зірка, дзвіночок, серце, а з кольорів тільки червоний і зелений, і крапка. Це – традиція! Бабуся Свеа поділилася зі мною рецептом, щойно я одружилася, отже, тепер ми випікаємо «pepparkakor» щороку, але з невеликою різницею. Чи знаєте ви, що один із секретів смачного печива – це добре, кілька разів розкачане тісто? Коли ви вирізуєте з тіста зірки та дзвіночки, між ними завжди залишаються невеличкі проміжки. Якось, вирізуючи печиво з сином, котрому було десь чотири чи п’ять років, я запитала його, що ми зробимо з рештою тіста? Він засунув руку в мішок із формочками і витягнув маленькі і вузькі, у вигляді собачої кістки та босої ноги. Так ми додали до «pepparkakor» нові форми. А потім, коли до випікання долучилась і наша дочка, вона вирішила, що хоче оздоблювати печиво не лише червоним і зеленим, але й рожевим та фіолетовим кольорами. Отже, тепер щороку ми випікаємо купу печива за рецептом бабусі Свеа, але там є фіолетові та рожеві собачі кістки і відбитки ніг поруч із червоними й зеленими зірками та дзвіночками. Гадаю, що бабуся Свеа все зрозуміла б і тішилась би з того, що ми пам’ятаємо про неї, а її печиво – все ще дуже важлива для нас частина Різдва.

Я впевнена, що, коли мої діти виростуть, вони так само пристосовуватимуть наші традиції до нових обставин їхнього життя. У них будуть свої прикраси для ялинок і нові види печива на святковому столі. Але одна річ завжди залишатиметься незмінною. Ми – американці, розкидані по всьому світу, – будемо збиратися на Різдво, можливо, наживо, а можливо, і за допомогою Skype. Ми знайдемо час, щоб озирнутися назад, подивитися вперед і подякувати членам нашої родини та друзям за можливість зібратися разом.

Цього року ми разом святкуємо Різдво у Києві. Ми зберемося за нашим святковим столом з фіолетовим і рожевим імбирним печивом у формі собачої кістки і подякуємо нашим українським друзям та колегам, з якими ми пишемо новий розділ історії нашої родини.

Святкування Різдва і Дня дітей в Колорадо

Автор посту: Чандалі Віньярд, працівник політичного відділу Посольства США в Києві

Read in English

День дітей в Колорадо
День дітей в Колорадо

Грудень – особливий місяць для всіх американців, незалежно від їх релігійної належності чи місця проживання. Найбільше під час свят у моєму рідному місті Боулдер, штат Колорадо, я люблю сяйво величезної  зірки, яку запалюють над містом з боку гір між Днем подяки і Новим роком. Боулдер – одне з незвичних міст Сполучених Штатів, розташоване біля підніжжя величних Скелястих гір. Воно привертає велику увагу найрізноманітніших верств населення, особливо тих, хто цікавиться  альтернативними методами лікування, здоровим способом життя і любить проводити багато часу на свіжому повітрі. Мої батьки переїхали до Боулдера в 1970-х рр. іще молодими людьми і приєднались до буддійської спільноти Шамбала, яка є однією з найбільших буддійських громад у Сполучених Штатах.

Оскільки родина моєї матері має єврейське східноєвропейське коріння, а  родина батька належала до християн англо-французького походження, ми завжди святкували разом Різдво та День дітей під час буддійського свята Шамбали, яке припадає на день зимового сонцестояння 21 грудня. Прикрашати оселю до свята, як правило, починали десь у середині грудня, коли мама нарешті приносила додому ялинку, куплену на одному з численних ялинкових базарів міста. Моя мама має насправді одну з найкращих колекцій різдвяних прикрас, яку я коли-небудь бачила, де є і гарно оздоблені скляні кульки, які родина моєї бабусі привезла в Сполучені Штати з Польщі, й нові прикраси, що їх упродовж багатьох років ми збирали разом із бабусею, мамою і сестрою. Я добре пам’ятаю, як ми діставали зі сховку коробки з прикрасами, одну за одною розгортали ретельно запаковані іграшки, сподіваючись, що кожна з них може

Вівтар Шамбали
Вівтар Шамбали

стати найулюбленішою, і намагалися знайти для них ідеальне місце на ялинці. Ми не забували і про верхівку дерева, яку, зазвичай, прикрашали у кілька ярусів золотими кулями у формі цибулини з червоним і срібним орнаментом, які колись купила в Росії моя прабабуся. Щойно ми закінчували прикрашати ялинку, як приходив час облаштовувати наш «вівтар» до Дня дітей. Для цього поруч із ялинкою ми ставили невеликий столик, укритий золотисто-жовтою  атласною тканиною, оскільки золотий – це королівський колір буддистської Шамбали. На столик поміщали короля і королеву Шамбали, дві вишукано вдягнені ляльки, а також інші важливі речі: свічки, гілки ялівцю, ладан, цукерки та інші невеликі предмети, сакральні для нашої сім’ї.

Оскільки ми святкували і Різдво, і День дітей, за традицією в нашій родині ніколи не відкривали ніяких подарунків у День дітей, хоча в мене були друзі, які це робили. Під час святкування Дня дітей ми разом із сім’єю йшли в головний буддійський центр Боулдера, центр Шамбали, щоб відвідати заходи на честь цього свята. Головною подією Дня дитини була вистава, яку грали члени нашої громади, виконуючи ролі  короля Рігдена й королеви Шамбали, тигра, лева, дракона і гаруди, вигаданої буддійської тварини. Ігрові майданчики було розкидано навколо чарівного міста Калапи – столиці Королівства Шамбали. Загалом, щороку сюжет вистави трохи відрізняється від попереднього, але завжди підкреслює значення душевного підйому, щедрості, доброти і життєрадісності. Король із Королевою влаштовують грандіозний банкет для всіх дітей і сімей Королівства, щоб наголосити на особливій ролі дітей і провести рік теплом, світлом та веселощами. За сюжетом, Король і Королева можуть дарувати подарунки дітям, як це робить Санта у християнській традиції. На святкування Дня дітей спільноту Шамбали надихнули не тільки язичницьке відзначення середини зими, але також японські свята – День хлопчика і День ляльки, два весняних дні, коли хлопчики й дівчатка певного віку отримують у храмі спеціальні подарунки.

Для мене Різдво 25 грудня – не релігійне свято, але день, який я можу провести разом із сім’єю, розгортаючи подарунки, милуючись гарно вбраною ялинкою і насолоджуючись святковими стравами. Всі члени нашої сім’ї протягом кількох тижнів обирають подарунки одне для одного; ми любимо гарно загортати їх у папір і прикрашати стрічками, незалежно від їх розміру. Після того, як подарунки розпаковано, ми часто ходимо в кіно або граємо в настільні ігри перед святковою вечерею. Хоча ми не готуємо спеціальних різдвяних страв, цей день неможливо уявити без печива. Ми з мамою обираємо кілька рецептів печива з різдвяних номерів старої колекції журналів для гурманів. На різдвяну вечерю у нас, як правило, подають смажену яловичину з молодою картоплею, французький багет із свіжим зеленим салатом, пиріг і печиво на десерт.

Тепер, коли я вже доросла і живу далеко від дому, мої традиції святкування змінились. Якщо я не можу поїхати додому на канікули, я дістаю власну колекцію прикрас і оздоблюю невелику ялинку. Я зараз не святкую День дітей, оскільки ще не маю дітей і не практикую буддизм. Проте я хотіла б святкувати його знову, коли у мене з’являться свої діти, тому що воно займає особливе місце в моєму серці, а ще через те, що мені подобається сама ідея святкування Дня дітей.

Веселого вам усім Дня дітей та Різдва!

Четверте липня – навіть незнайомці пишаються Америкою

Автор посту: Олена Марієнко, випускниця програми “FLEX-1998” (Програма обміну майбутніх лідерів) 

Read in English

Фото: http://dc.about.com/od/hoildaysseasonalevents/ss/July4th.htm

Свій перший  досвід святкування 4 липня (Дня незалежності Сполучених Штатів Америки) я отримала у Вашингтоні. Це було грандіозне свято, на яке прийшли тисячі людей. Парад, що проходив по авеню Конституції, був схожий на колоритний калейдоскоп американської історії й американських героїв. Усі учасники процесії були вдягнені у костюми, що репрезентували різноманітні важливі події в історії Сполучених Штатів Америки. Поряд з історичними персонажами йшли члени шкільних музичних груп та оркестрів і розважали натовп. Тисячі туристів разом із телевізійними журналістами знімали святковий кортеж. Парад почався на Пагорбі Капітолію і продовжився до Білого дому, адже саме Капітолій та Білий дім є тими двома важливими стовпами, на яких тримається американська демократія.  Як і всі заходи, що проходять у столиці, процесію було добре організовано, її супроводжували десятки офіцерів поліції, рятувальників і машин швидкої допомоги.

Фото: http://www.examiner.com/article/fun-4th-of-july-events-for-the-gay-community-d-cНаступного разу я святкувала 4 липня в Аннаполісі, маленькому місті, розташованому в штаті Меріленд, недалеко від федерального округу Колумбія. Це було зовсім інше, але так само цікаве враження. Під час параду в Аннаполісі учасники вшановували героїв і жителів міста. Начальник міліції, пожежна бригада, мер, старші люди, учасники танцювального класу «зумба», шкільні танцювальні колективи – всі йшли в колоні головною вулицею, танцювали, грали на музичних інструментах, роздавали солодощі дітям. Скрізь панувала атмосфера свята і щастя. Хода продовжилася до яхт-клубу, де всі гості могли милуватися чудовим краєвидом узбережжя. Пізніше ввечері, на заході сонця, оркестр Морської академії грав запальні мелодії. Люди веселилися, танцювали, їли морозиво і насолоджувалися чудовими музичними творами під нічним зоряним небом. Було важко не потрапити під чари святкування 4 липня. Я з головою поринула в неймовірну атмосферу і розділила з американцями радість і почуття гордості за їхню країну. Важко описати, наскільки різні люди, часто навіть іноземці, можуть пишатися Америкою, американцями й американським Днем незалежності.

Святкування Дня незалежності у Сполучених Штатах Америки та уроки, які я з нього виніс

Автор посту: Руслан Фуртас, випускник програми “Muskie-2011” (Програма стипендій ім. Едмунда С. Маскі)

Read in English

Я виріс у країні з радянським минулим і звик до національних свят, які відзначалися солдатськими маршируваннями, танками на вулицях та демонстрацією військової сили. Під час таких парадів святкування здавалося ледве чи не театральною постановкою, а виступи спортивних клубів – примусовими. Складалося враження, що деякі з подібних організацій існують тільки для того, щоб долучатися до таких заходів, і що свято роблять державні діячі для інших державних діячів, але вже вищого рангу.

Я був свідком такого параду й у Сполучених Штатах і несподівано помітив одну різницю – святкували люди, а не лише держава. День незалежності, у якому я брав участь, почався як цілоденне святкування на пляжі Сан Дієго. Тут майже в індустріальному масштабі смажили м’ясо на грилі, споживали гамбургери, розповідали різні історії та гаряче сперечалися про те, хто здобув вирішальну перемогу у Другій світовій війні або відіграв ключову роль у поваленні Радянського Союзу. А кульмінацією всього цього були дивовижні феєрверки. З першим пострілом ракети, яка зі свистом і спалахом розітнула нічну темряву, всі присутні на пляжі підхопились, кожен човен у бухті й кожна машина на трасі зупинилися, щоб спостерігати це видовище. Коли неймовірна кількість вогнів освітила узбережжя та сусідні райони міста, творячи фантастичні декорації, я почув радісні вигуки, аплодисменти, скандування і, навіть непомітно для самого себе, приєднався до загалу, вдягнув чийсь ковбойський капелюх і почав кричати: «Америка! Ура!» На жаль, я настільки розхвилювався, що впустив на землю свій гамбургер, можливо, найсмачніший із тих, що я їв у своєму житті.

Фото:  http://dguides.com/sandiego/events/upcoming-events/coronado-fourth-of-july-celebration-2011/У моїй групі було більше іноземців, ніж місцевих, але тієї ночі кожному хотілося бути американцем. Можна багато про це читати, вивчати, проводити дослідження й опитування, але саме під час святкування 4 липня (Дня незалежності Сполучених Штатів Америки) по-справжньому відчувається на багатьох рівнях, що Америка – це насамперед ідея, спосіб життя, нове бачення світу, яке змінює нашу планету на краще.

Того дня в Сан Дієго я вперше усвідомив, що країна з такою кількістю національних меншин, яку багатьом навіть важко уявити, змогла об’єднати мільйони навколо ідеї, яка не стосується однієї раси, однієї релігії чи навіть однієї мови, – ідеї святкувати свободу бути різними і водночас, за власним вибором, бути частиною одного цілого.

Я нічого подібного в житті не бачив. Але у багатьох випадках 4 липня було просто  екстравагантнішим шляхом вияву щоденних настроїв американців, таких, як я, наприклад, спостерігав наступного дня в аеропорту. Стоячи в черзі, я побачив, як чоловік старшого віку підійшов до молодого солдата, потиснув йому руку і сказав: «Дякую за службу, синку». Така щирість примусила мене визнати, що велич країни вимірюється не кількістю бойової техніки, а вдячністю й повагою, яку виявляють люди до державних інституцій, зокрема військових.

Тож насамкінець хочу сказати, що є велика різниця між тим, за що пити: чи за те, щоб забути минуле, яке породило сумне майбутнє, чи за свято майбутнього, яке стало можливим завдяки минулому.

Свято Цілий Рік

Автор посту: Джоі Девіс-Кірхнер, офіцер Консульства

Закінчується рік, наступає період між Західним та Східним Різдвом і виникає бажання озирнутися назад, щоб підвести підсумки 12 місяців, які минули. Минулого року, перебуваючи на посаді Голови імміграційного відділу у Консульському відділі Посольства США в Києві,  я мала честь працювати з неймовірно талановитою групою американських та українських співробітників.  Мабуть одним із найважливіших моїх досягнень за цей рік була допомога українським дітям-сиротам реалізувати їх мрію про родину, а американським сім’ям – мрію мати дітей. Це було наче Різдво цілий рік.

Хоча люди можуть сперечатися з приводу багатьох речей, але незаперечним залишається той факт, що найкращим подарунком для дітей без батьків є родинне тепло. Краще це зробити шляхом офіційного усиновлення або оформлення опікунства – Уряд України сприяє цим процесам – однак це не завжди видається можливим. Міжнародне усиновлення відіграє важливу роль, особливо для дітей з особливими потребами, які, в іншому випадку, залишаються в дитячих будинках. Ми, американці, хочемо підкреслити значення створення сімей для сиріт шляхом усиновлення, і відзначаємо це, проголошуючи листопад  Місяцем Усиновлення, як це заведено у США. 

Протягом цьогорічного Місяця Усиновлення, я та Лілія Хлєбнікова (наш український експерт з питань усиновлення) мали надзвичайну нагоду представляти Посольство на міжнародній конференції “Україна без сиріт”, яка проходила у Києві. У конференції брали участь більш, ніж 500 представників із України, США, Росії, Швейцарії, Великобританії та Білорусі.  Темою цієї надзвичайно корисної конференції стало гасло — “Торкнися дитячого серця – зміни майбутнє”.  Надзвичайно важливим для мене, окрім нашої презентації про роль Посольства в процедурі усиновлення, стало розширення знать про партнерів та організації, що працюють із дітьми групи ризику на національному та міжнародному рівнях.  Мене глибокого вразили розповіді старших дітей та дітей із особливими потребами (синдромом Дауна, ДЦП, тощо), котрі успішно знайшли собі сім’ї завдяки програмі всиновлення.

Сім’я Корніш

Особливо цікаво було довідатися про роботу організації “Reece’s Rainbow”, яка спеціалізується на пошуку родин для дітей з особливими потребами.  Меридіт та Майкл Корніш, котрі співпрацюють з “Reece’s Rainbow”, є одними з найвизначніших людей, котрих я зустріла після приїзду в Україну.  У Меридіт і Майкла шестеро дітей.  Троє – біологічних, а троє – усиновлених, із синдромом Дауна. На зустрічі зі співробітниками Консульського відділу подружжя пояснило, чому сім’ї всиновлюють дітей з ВІЛ, сліпотою, вродженим артрогрипозом, розщілиною хребта, алкогольним синдромом плоду, а також синдромом Дауна.  Меридіт та Майкл також розповіли нам про влив таких вад на усиновлених дітей та на їх нові сім’ї.

Окрім домашніх справ та роботи в організації “Reece’s Rainbow”, Мередіт Корніш має власний блог в Інтернеті http://www.mcornish.org/, у якому вона дає он-лайн поради сім’ям, котрі всиновили або мають власних дітей із синдромом Дауна.  Саме тут Ви зможете отримати достовірну інформацію стосовно всиновлення дітей із особливими потребами.

Завдяки Меридіт, Майклу та багатьом іншим українцям та американцям, котрі працюють над тим, щоб знайти сім’ї для сиріт із особливими потребами за допомогою програми міжнародного усиновлення, а також маючи можливість сприяти та допомагати у їх роботі, — протягом цілого року я відчувала себе Санта Клаусом!