Україна на світовій арені: Генеральна Асамблея ООН

Автор: Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт

Read in English

Президент США Обама і президент України Порошенко під час 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, вересень 2015 року
Президент США Обама і президент України Порошенко під час 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, вересень 2015 року

Щороку у вересні світові лідери з’їжджаються до Нью-Йорка на тиждень, сповнений виру подій, що є дипломатичним еквівалентом «швидких побачень». Ласкаво просимо до Генеральної Асамблеї ООН, або ГА ООН, як неформально називає її наша дипломатична спільнота. Десятки кортежів мчать містом «Великого Яблука» у напрямку штаб-квартири ООН, розташованої в Затоці Черепахи, і звідти, залишаючи іншу частину жителів міста стояти у величезних дорожніх корках. Країни орендують цілі поверхи в готелях, щоб облаштувати конференц-зали й тимчасові робочі місця. Члени делегацій цілодобово працюють, готуючи матеріали для президентів, глав держав, міністрів закордонних справ, чиї рухи, в свою чергу, координуються з точністю до хвилини. Навіть паркування літаків офіційних делегацій і державних літаків в аеропорту Кеннеді – складна хореографія і ретельно продуманий сценарій.

Віце-президент США Байден і президент України Порошенко під час 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, вересень 2015 року
Віце-президент США Байден і президент України Порошенко під час 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, вересень 2015 року

Цього року, на тлі всього цього шаленства, Україна постійно була в авангарді наших дипломатичних зусиль. Ви спостерігали це у промові Президента Обами, яку Президент Порошенко у своїх коментарях американським ЗМІ назвав «дуже сильною». Ви бачили це під час зустрічі віце-президента Байдена з Президентом Порошенком, де ми зробили нову заяву про те, що Сполучені Штати нададуть Україні нові радіолокаційні системи контрбатарейної боротьби з метою допомогти Україні технікою для успішнішого захисту її суверенної території. Ви бачили це і в заклику до звільнення Надії Савченко, висловленому послом Самантою Пауер в рамках її кампанії #Freethe20.

Але, мабуть, важливішими навіть за офіційні заяви, зроблені в залі Генеральної Асамблеї, були зустрічі за лаштунками, де лідери могли поспілкуватися на особистому рівні, без додаткового персоналу і дипломатичних формальностей. Ось, наприклад, дружні обійми Саманти Пауер з Президентом Порошенком перед обідом у Генерального секретаря ООН або тепла розмова між нашими двома президентами в кулуарах під час зустрічі миротворчих лідерів на найвищому рівні. Це дуже символічно для відносин між нашими двома країнами і нашої незаперечної підтримки демократичного успіху України.

Цей успіх базується на засадах ідеалів, які ми поділяємо з українським урядом і народом, – тих ідеалів, про які говорив Президент Обама у своїй промові, які український народ знову і знову готовий відкрито відстоювати і за які готовий боротися. Коли корумпований уряд прагнув придушити ваші основні свободи, ви стояли на Майдані й вимагали кращого майбутнього. Коли Росія вторглася до Криму і Східної України, відважні українці віддавали свої життя на лінії фронту, захищаючи свою країну. На Банковій, у Раді, Кабміні, ГПУ, міністерствах та обласних адміністраціях є сміливі реформатори, що рухаються вперед з метою створення відкритого і прозорого уряду, підзвітного народові. Це зміни, які ми підтримуємо і в які ми віримо.

Сміливі молоді реформатори України під час 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, вересень 2015 року
Сміливі молоді реформатори України під час 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, вересень 2015 року

Але ці зміни – робота не тільки для світових лідерів і високопосадовців. Вони залежать від кожного громадянина України. Вони залежать від хоробрих чоловіків і жінок, які добровільно йдуть на фронт, і волонтерів, які їм допомагають. Від тих, хто підтримує власників малих підприємств, котрі відкрили магазин у новому місті, після того як перенесли туди свій бізнес зі сходу. Від поліцейського, який відмовляється брати хабар, і прокурора, який виносить звинувачення корумпованим особам, незалежно від їхнього статусу і впливу. Від професійних, незалежних журналістів, що змушують державних чиновників бути підзвітними. Від людей по всій Україні, які прийдуть на виборчі ділянки в день виборів і продемонструють активний інтерес до політичного життя своєї країни.

Ось чому я ніколи не забуду знімок, на якому сміливі молоді реформатори України і мої друзі, Наталя Попович, Юлія Марушевська і Ганна Гопко, стоять у залі Генеральної Асамблеї з українським бойовим прапором, розстріляним під Іловайськом.

Українці своїми діями доводять істинність слів Президента Обами: «Сила держави залежить від успіхів її народу, його знань, його інновацій, його уяви, його творчості, його драйву, його можливостей». І саме тому я впевнений, що Україна досягне успіху.

Одинадцяті роковини 9/11: одинадцять днів пам’яті. День 11.

Автор: Посол Джон Теффт

11 вересня 2011 – це один з тих днів в історії, який кожен з нас пам’ятає у подробицях.  Я тоді був послом США в Литві і якраз у той час прибув назад у Вашингтон для участі у зустрічі в Білому домі між литовським президентом Валдасом Адамкусом і президентом Джорджем Бушем.  Я провів дуже гарні вихідні у передмісті у штаті Вірджинія із своїми доньками Крістін і Кетлін.  О восьмій ранку в понеділок я прибув до Державного департаменту, щоб готуватися до зустрічі із двома президентами, призначеної на другу половину дня.  О 8:46 перший літак врізався у Північну вежу Світового торговельного центру.  Хтось в Офісі у справах балтійських держав увімкнув телевізор, і ми вже наживо побачили, як другий літак протаранив Південну вежу СТЦ о 9:03.  Після удару другого літака, коли стало зрозуміло, що це напад терористів, а не нещасний випадок, моєю першою реакцією було: «О Боже, моя дочка ж у Нью-Йорку!».  Моя старша донька Крістін мешкала у квартирі в Брукліні, трошки західніше Мангеттена, усього за два квартали від річки Іст Ривер.  Вона повернулася до Нью-Йорка потягом пізно ввечері у неділю.  Її щоденний шлях у метро на роботу в юридичній фірмі у середмісті якраз пролягав під Світовим торговельним центром.  Дякувати Богові, я зміг додзвонитися до неї по мобільному телефону.  Ніколи я так не радів то́му, що її робочі години були типові для правників – їхати на роботу треба було дещо пізніше, ніж більшості інших, ну і, звичайно, працювати допізна.  Якби вона вирушила на роботу трохи раніше, то могла б опинитися у метро тоді, коли вежі завалилися.  Крістін сказала мені, що дим, який вітер ніс з Мангеттена на захід у Бруклін, уже був такий густий, що вона змушена була попідтикати рушники під двері й вікна, щоб цей ядучий дим не наповнив кімнату.

У цей же час, після удару другого літака у Нью-Йорку, я зміг додзвонитися також молодшій доньці Кетлін, яка мешкала у Вірджинії, а потім порозмовляти із дружиною Маріелою, яка залишалася у Литві.  Я повідомив їй, що з нами усіма в США все гаразд.  Маріела розповіла, що вона була першою у посольстві у Вільнюсі, хто довідався про трагедію.  Вона увімкнула канал телевізійної мережі Американських збройних сил, щоб подивитись новини, і була шокована, побачивши, що відбувається.  Відразу повідомила іншим родинам дипломатів і Тимчасовому повіреному в справах.  Вона дуже турбувалася за всіх нас.  Незабаром після того, як я переговорив із дружиною, телефонний зв’язок став відмовляти.  Більше подзвонити доньці у Нью-Йорк я не міг.  На щастя, я вже встиг пересвідчитись, що з рідними все добре.  Але знаю багато родин, хто не могли сконтактуватися із своїми близькими і перечікували багато страшних годин, перш ніж змогли їх почути.

Невдовзі по моїх телефонних розмовах ми довідалися про і відчули вибух – третій літак врізався у Пентагон о 9:37.  Я відразу ж сказав усім довкола мене, що «час нам забиратися звідси».  Це вже був терористичний напад на Вашингтон.  Ми складали документи і закривали все, готуючись піти, коли пролунав сигнал до евакуації з будівлі.  Нам повідомили, що потрібно намагатися повернутися по домівках.  Я зупинився в готелі за два квартали.  Я пішов у свій номер і кілька годин дивився телевізор, загіпнотизований, як і усі інші по всьому світу, жахливими речами, які бачив. Continue reading “Одинадцяті роковини 9/11: одинадцять днів пам’яті. День 11.”

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День четвертий.

Автор: Свен Олсон, Начальник відділу двостороннього співробітництва

Read in English

День 11 вересня 2011 року різко змінив життя тисяч людей … Я – лише один з багатьох постраждалих … але річниця тих жахливих подій ще й досі дуже емоційний день для мене… навіть через багато років… Парадокс, але той історичний момент став для мене і причиною величезних втрат і несподіваних надбань… і через це почуття мої змішані. Ланцюг подій, початок яким поклав день 11 вересня, призвів до закінчення мого шлюбу, який тривав 24 роки… однак через багато він привів мене до іншого кохання, яке було б неможливим без 11 вересня. Бізнес, який я побудував і якому був відданий, перейшов до друзів та родини… але він витримав і розквіт, навіть за тієї поганої у багатьох відношеннях економіки. Життя, яке в мене було, скінчилося… змінилося совсім іншою реальністю… і хорошою, і поганою… але однозначно складнішою.

Вранці 11 вересня 2001 року я спав у себе вдома в Тусоні, штат Аризона. Я був на відстані трьох часових поясів на захід від подій, які відбувалися в Нью-Йорку і Вашингтоні, коли мене розбудив ранній дзвінок і я дізнався, що трапилося. У той час у моїй сім’ї жила німецька студентка за обміном. Розбудивши її, ми разом спостерігали за подіями по телевізору і плакали, тоді як падали вежі. Буквально в той момент, коли впали вежі, я відчув, що моє життя зміниться. Я є членом Національної гвардії. Я зобов’язався служити у разі потреби … і ця потреба була очевидна на екранах кожного телевізору в США.

Наступного дня я приєднався до служби безпеки аеропорту … яка невдовзі скінчилася… але протягом місяця я побував у численних відрядженнях … і наступні 27 з 36 місяців я провів на військовій службі по всьому світу … включаючи США, Європу і бойове розгортання в Іраку. У перші дні війни сім’ям членів Національної гвардії майже не надавали підтримки щодо боротьби зі стресом від численних дислокацій … і моя сім’я вважається нещасним випадком. Шлюб розпався … Родина розбита. У мене був діагностований посттравматичний стресовий розлад після служби в Іраку, і тільки завдяки неймовірній допомозі лікарні ветеранів Аризони … я можу писати цей блог для вас сьогодні … здоровим, щасливим і зціленим ззовні і зсередини! Continue reading “Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День четвертий.”

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День третій: Для чилійських делегатів на торговельних переговорах 11 вересня у Вашингтоні співпало із сумними роковинами піночетівського путчу

Автор: Джеймс Вулф, прес-аташе

Read in English

Я ледве-ледве розумів, що казав диктор з тихого радіо у галасливій кав’ярні, коли почув перші повідомлення про терористичні акти 11 вересня.  Щось про літак, який вдарився у Світовий Торговельний Центр і про пожежу.  Ці перші повідомлення по радіо не звучали аж надто тривожно, оскільки багато людей, і я серед них, припускали, що це якийсь із невеликих туристичних літаків чи вертольотів, які літають над Мангеттеном, зазнав аварії. Я вийшов із кав’ярні на Конектикут авеню поруч із станцією метро Ван Несс/Ю-Ді-Сі і пішов у напрямку Правничої школи університету Говард, відчуваючи більше цікавість, ніж тривогу.  Як дипломат з торговельних питань у Бюро ізсправ Західної півкулі Державного департаменту, я був одним із ключових контактерів Держдепу на переговорах із укладення Угоди про вільну торгівлю між США і Республікою Чилі.  Розпочинався другий день тижневих переговорів, що відбувалися у приміщеннях університету.

13 сентября 2001 года: Нью-Йоркский пожарный смотрит на останки Южной башни ВТЦ
13 сентября 2001 года: Нью-Йоркский пожарный смотрит на останки Южной башни ВТЦ

Коли я прибув до головного входу до будівлі, де мали зустрічатися групи переговірників, мій колега Кріс запитав мене, чи я чув новину – другий літак врізався у іншу вежу. Ми подивилися один на одного і одночасно вимовили два слова «Аль Каїда».  Один літак міг бути нещасним випадком, два були терактом.  Ми раніше пропрацювали разом пару років у Боснії, де тоді ще були свіжими рани війни і насильство усе ще часом піднімало голову; і ми були ще там, коли НАТО провело акцію проти Сербії на захист косівських албанців.  Вдивляючись у чорно-білий екран маленького телевізора у кабінці охоронця, на якому палали вежі-близнюки, ми, здавалося, знов повернулися до тих обставин.  Новинний випуск став повідомляти про літак, який впав на Пентагон, і про те, що втрачений зв’язок із ще одним літаком у польоті – може він летить сюди, де перебуваємо ми?  Поповзли навіть чутки про вибух замінованого авто у Державному департаменті, але їх швидко спростували.  Щойно ми зібралися піднятися до кабінету голови делегації на перемовинах, щоб вирішити, чи не відправити усіх по домівках, повідомили про падіння Південної вежі СТЦ.  Лише двома місяцями раніше я стояв на ній разом із своєю дружиною, її батьками і племінником.  Тепер вежі немає.

Перемовини того дня скасували, всі з тривогою чекали, що ще може статися.  Ще один літак попрямує на Вашингтон?  Вибухи та інші теракти готуються для метро? Оскільки було наказано евакуювати і розпустити по домівках людей із державних установ у Вашингтоні, підприємства і навчальні заклади вчинили так само, включно із університетом Говард – отже, ми не могли б продовжувати перемовини навіть якби хотіли, але ні в кого такого бажання і не було.  Ми незабаром дізналися, що для чилійців цей день і так вважався сумною датою – річницею військового перевороту генерала Аугусто Піночета 1973 року проти президента Сальвадора Альєнде.  Багато з членів їхньої делегації мали родичів, які змушені були переховуватися за кордоном або зазнали переслідувань в часи 15-річної диктатури Піночета.  Гостро відчувалося їхнє переживання, що вони тут відірвані від своїх родин у Сант’яго на тисячі кілометрів.  Наш першочерговий обов’язок як приймаючої сторони був допомогти їм повернутися до свого готелю через місто, яке тепер вважалося можливою мішенню нових нападів терористів, у якому неможливо стало упіймати таксі і більшість працівників евакуйовувалися.  Ми поназбирали достатньо машин серед американських переговірникв, хоча й не без проблем (бо я, наприклад, того дня приїхав на метро), і змогли завезти чилійців до готелю, а потів самі розійшлися по домівках.  Кріс підвіз мене поближче до моєї квартири у районі Фоґґі Боттом, у десяти кварталах від Білого дому.  Майже увесь транспорт у цей час сунув у протилежному напрямку.

Коли я повернувся, дружина була вдома, і ми кілька наступних годин невідривно стежили за телеекраном і намагалися додзвонитися до друзів у Нью-Йорку, щоб довідатися, чи з ними усе гаразд (лише за три дні я дізнаюся, що моя знайома, яка працювала у СТЦ, пішла з цієї роботи за пару тижнів перед тим).  Ми також відповідали на численні дзвінки від наших друзів та родичів з США і Європи, які усі хотіли пересвідчитися, що з нами нічого на трапилося.  Мобільний зв’язок протягом більшої частини дня не працював через перевантаження, бо люди масово намагалися довідатися про долю своїх близьких.  Зрештою, ми вирішили перерватися і пішли пішки крізь Джорджтаун, Фоґґі Боттом і по Меморіальному мосту, з якого побачили дим, що піднімався з боку Пентагону.  І знов я відчув себе незатишно, ніби мене повернули назад на вулиці Боснії і Герцеговини 90-х років.  Стало зрозуміло, що для Сполучених Штатів Америки світ змінився.

Ми відновили торговельні переговори із чилійською стороною в університеті Говард наступного дня.  А що лишалося робити?  Життя мало продовжуватися, та й їхня делегація все одно застрягла тут, бо всі аеропорти наступні кілька днів лишалися зачиненими.  Я раніше планував організувати того тижня для чилійської делегації похід на бейсбольний матч команди «Балтімор Оріолс», але усі культурні і спортивні заходи на ті перші дні скасували, отже розвіятися таким чином не вийшло.  Врешті решт «Оріолз» повернули гроші за скасовану гру і ми організували натомість автобусну екскурсію і придбали квитки до Національного акваріуму в Балтіморі, щоб вони не залишалися наодинці зі своїми тривогами у готельних номерах.  Наприкінці тижня наша чилійська делегація була на одному з перших рейсів, яким знов дозволили вилітати з міжнародгого аеропорту Вашингтон Даллес.  Національний аеропорт Вашингтона імені Рональда Рейгана (розташований значно ближче до міста) залишався зачиненим ще декілька тижнів – я сам був вже серед перших, хто прибули туди, коли аеропорт знов запрацював, до речі, повертаючись, за співпадінням, якраз з Чилі, і тоді термінали все ще виглядали як покинуте людьми місто-привид.

Будівництво нового світового торгівельного центру, січень 2012 року
Будівництво нового світового торгівельного центру, січень 2012 року

Вашингтон залишається після 11 вересня напруженим місцем – заходи безпеки посилено у більшості урядових і інших громадських будівлях – але ми, на щастя, залишили позаду непевність і страх, які охопили стількох людей у ті перші дні й тижні відразу по терактах.  Вже немає частих оголошень про підвищення рівня небезпеки, повідомлень про листи із сибіркою, надіслані до урядових установ, і страху перед поїздкою в метро.  Бін Ладен мертвий.  Але люди не забувають, що США не можуть вважати себе недоторканими.  І скільки б ми не скаржилися, що заходи безпеки в аеропортах стали такими нав’язливими через 11 вересня і терористів, які намагалися доповнити його спадок, я щороку у цей час згадую про свою скорботу за загиблими і свою вдячність чилійцям, що були із нами, і про наші господарські обов’язки перед ними, які не залишали нам іншого вибору, крім як рухатися далі.

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День другий

Автор посту: Кріс Сміт, аташе з економічних питань

Read in English

Ранок 11 вересня 2001 року нічим не відрізнявся від інших. Я трохи спізнився на роботу в Міністерство торгівлі у Вашингтоні, округ Колумбія, та поспішав до свого робочого місця уже після дев’ятої. Після того, як я почав перевіряти свою електронну пошту і готуватися до нового робочого дня, вікна в офісі неначе затремтіли від звуку далекого вибуху. Це мене зовсім не збентежило – можливо, цей звук виник від падіння цементу на сусідньому будівельному майданчику, або стріляли з гармати на церемонії в Білому домі. У ті дні не було нічого такого, що могло б спонукати нас до думки, що це може бути звук одночасної загибелі понад двох тисяч життів під час найбільшої терористичної атаки на території США. Це було просто неможливо уявити. 

Новини CNN 11 вересня 2001 року
Новини CNN 11 вересня 2001 року

Я продовжував працювати, доки не прийшла одна з моїх колег, явно приголомшена. Вона сказала, що літак врізався у Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку, а також було скоєно напад на Вашингтон. Тоді задзвонив мій телефон. Це була моя дружина, яка дзвонила зі свого кабінету в будинку на іншій стороні Білого дому. Вона сказала, що її організацію евакуюють, і що всі ми повинні вийти геть з будівлі. Ми домовилися знайти один одного на вулиці біля її будинку поряд із Парком Лафайет, прямо через дорогу від Білого дому.  Тисячі людей почали вибігати з будівлі Міністерства торгівлі на вулицю. Чутки серед тих, хто покидав будівлю були неймовірні, але, насправді,  ніхто не знав, у що вірити. Я чув, що знайшли замінованого автомобіля біля Держдепартаменту, а потім хтось сказав, що бомбили нову будівлю Адміністрації президента. Останній слух вдарив мене особливо важко, оскільки я знав, що моя дружина працює в будівлі по сусідству.

Я намагався прокласти свій шлях через Парк Лафайєт, але він був закритий охоронцями. Коли я нарешті дістався до місця, де ми домовилися зустрітися з дружиною, вулиці були вщент переповнені багатотисячним натовпом людей, отже знайти там певну людину було неможливо. Вираз облич у натовпі вказував на те, що ситуація серйозна, і що ніхто не був впевнений, що атаки були закінчені. Я блукав вулицями протягом наступних кількох годин, скануючи заклопотані обличчя з надією раптом побачити свою дружину. Без мобільного зв’язку і можливості скористатися міським таксофоном, я повернувся до свого офісу і додзвонився до дружини, яка вже була з колегою вдома. Потім я сів на міський автобус, щоб дістатися додому, але, зазвичай, двадцятихвилинна поїздка зайняла близько чотирьох годин, бо цього дня довелося продиратися через щільний рух транспорту, сум’яття і хаос.

Коли я приїхав додому, мій піднесений настрій від того, що я побачив дружину, швидко перейшов в депресію від новин, які все ще не були в змозі обробити жахливість того, що тільки но відбулося в нашій країні. Ми, як і багато американців, були прикуті до телевізора в той день. З того дня моє покоління має свій Перл Харбор, свій день ганьби. Коли ми лягли спати, ми вже знали, що живемо в більш небезпечному світі, ніж ми прокинулися того ранку.

50 штатів за 50 днів: Чотоква – прихована перлина західного Нью-Йорка

Автор: Джеймс Вулф, Прес-аташе Посольства США в Україні

Read in English

Один з будинків Університету Чотоква
Фото: Джеймс Вулф

На маленькій території озера Чотоква на південному заході штату Нью-Йорк преподобний Джон Х.Вінсент і підприємець Льюїс Міллер в 1874 році розпочали невеличкий експеримент в галузі освіти дорослих для вчителів методистської недільної школи, який швидко переріс у загальнонаціональний рух і істотно змінив систему освіти в Сполучених Штатах. “Рух Чотоква”, який розпочав Вінсент у 1886 році, назвали “першою сучасною теорією освіти для дорослих в Сполучених Штатах”. Щоліта протягом 9 тижнів люди з різних куточків Сполучених Штатів, як і раніше, збираються в ідилічний місцевості закладу Чотоква, щоб насолодитися поточними програмами, заснованими на чотирьох стовпах – мистецтві, освіті, релігії (багатоконфесійна), і відпочинку. У 1980 році в Чотокві започаткували “Радянський тиждень” – програму обміну для виконавців, науковців та викладачів з СРСР, поки той не роспався.

Готель Athenaeum на території закладу Чотоква
Фото: Джеймс Вулф

У період свого розквіту рух Чотоква бачив сотні закладів-наслідувачів, які поширилися по всій країні – або у конкретних місцях, як оригінал, або подорожуючих від міста до міста з гігантськими наметами. Навчання у головному Університеті Чотоква і дочірніх закладах включала музику, театр, танці, заняття з мистецтва і лекції. Серез запрошених лекторів Університету Чотоква були Президенти Теодор Рузвельт і Франклін Делано Рузвельт. Останній саме тут виголошував свою знамениту промову “Я ненавиджу війну”. Continue reading “50 штатів за 50 днів: Чотоква – прихована перлина західного Нью-Йорка”

50 штатів за 50 днів: Інший Нью-Йорк

Автор: Френ Вестбрук, Аташе з питань викладання англійської мови

Вид на Нью-Йорк з Емпайр Стейт Білдінг
Фото: Hubert K

Read in English

Яскраві вогні… велике місто. Це перше, що спадає на думку багатьом, коли вони чують слова “Нью-Йорк”. Нью-Йорк, найбільш густонаселене місто в Сполучених Штатах, є важливим мегаполісом, але Нью-Йорк – це не лише місто, це також важливий штат.

Штат Нью-Йорк – третій за населенням у США (після Каліфорнії і Техасу). корінні жителі штату – індіанці, в основному з алгонкинських племен та ірокези. Першим відомим європейським поселенцем в цьому регіоні був Генрі Хадсон, який проголосив землі власністю голландської Ост-Індської компанії у 1609 році. А в 1664 році Нью-Йорк був захоплений британцями. Перші європейські поселення в штаті були в районі відомому гараз як Долина річки Гудзон. Цей регіон став місцем дії творів Вашингтона Ірвінга, в тому числі «Вершник без голови» і «Ріп Ван Вінкль». Серед відомих жителів Нью-Йорка також борець за права чорношкірого населення Фредерік Дуглас, громадська діячка, учасниця рухів за скасування рабства і за надання виборчих прав жінкам Сьюзен Б. Ентоні, винахідник Джордж Істмен і вірусолог Джонас Солк. Завдяки насиченому культурному життю Нью-Йорк був і є домом для цілого ряду письменників, акторів, актрис, композиторів, музикантів і хореографів.

Парк Адірондак
Фото: Teddy Llovet

Жителі Нью-Йорка зробили важливий внесок в американську революцію. Політична група “Сини Свободи” була заснована в Нью-Йорку, тут ухвалили Декларацію незалежності США. Дехто стрверджує, що близько однієї третини битв у Війні за незалежність США відбулися на території штату Нью-Йорк. Також Нью-Йорк став одинадцятим штатом, що ратифікував Конституцію США в 1788 році. Continue reading “50 штатів за 50 днів: Інший Нью-Йорк”