Створення кращого світу шляхом багатосторонньої дипломатії

Автор посту: Н. Кумар Лахавані, фахівець з управління інформаційними системами

Read in English

ModelUNЯ дуже зрадів, коли отримав листа від директора Корпусу Миру Дага Тешнера, в якому він запрошував мене взяти участь у таборі Моделі ООН (Model United Nations), організованому добровольцями Корпусу Миру США в Україні. Я вирішив узяти вихідний за свій рахунок і поїхати в  Одесу на конференцію. Це була унікальна нагода виступити перед майбутніми лідерами України і зустрітися з волонтерами Корпусу Миру та іншими тренерами табору, що нечасто трапляється у житті.

Конференція Моделі ООН складалася з тижня заходів, які надавали найкращим учням старших класів виняткову можливість дізнатися про глобальні проблеми, розвинути навички ведення переговорів і дебатів, знайти гарних друзів з усіх куточків України.

Це була коротка поїздка! Я забронював авіаквиток до Одеси на ранок суботи і квиток на зворотний потяг, щоб повернутися до Києва в неділю. Відділ преси, освіти і культури Посольства США

порадив мені підготувати доповідь про дипломатію, волонтерство та розвиток навичок комунікації і ведення переговорів. Знаючи, як багато зусиль віддають своїй службі за кордоном добровольці Корпусу Миру, я хотів у своїй презентації поговорити про важливе значення волонтерства.

MUNdiscussion1Я прилетів до Одеси рано-вранці в суботу і менш ніж за дві години дістався на таксі до табору в Одеській області. Шістдесят учасників, 20 волонтерів Корпусу Миру та 10 тренерів якраз працювали в робочій групі, де обговорювали прийняття спільної резолюції Моделі ООН. Учасники були представниками різних країн: від Анголи до Афганістану, від Куби до Хорватії, від Панами до  Пакистану. Тут можна було спостерігати за складною організаційною роботою і зусиллями, яких докладали волонтери Корпусу Миру Лукас Хенке, Наталі Гмітро та Джулі Деніелс до вдалого проведення заходу.

Учасники табору Моделі ООН працювали протягом усього тижня, щодня від 7 ранку до 10 вечора. Вони обговорювали парламентські процедури, міжнаціональні зустрічі, глобальні виклики і голосували за різні резолюції. В таборі проводилися цікаві вечірні заходи: шоу талантів, “Проекти з усього світу”, спілкування біля багаття.

MUN-Meetingconclusion1Мені надали подіум у суботу, щоб я міг поговорити з учасниками про “дипломатію, демократію і значення допомоги іншим на добровільних засадах”. Після виступу учасники протягом  45 хвилин могли ставити мені запитання. Того самого дня мене запросили для участі в тренінгу щодо боротьби з корупцією. Під час тренінгу учасники обговорювали загальне поняття корупції, висловлювали свої думки про корупцію в Україні та її причини й ділилися ідеями про те, як викорінити корупцію в своїх країнах. Під час рольових ігор учасники намагалися дослідити, на що схожа корупція і як люди можуть працювати над тим, щоб Україна звільнилася від неї. Особливо йшлося про успіх Грузії у скороченні корупції.

Наприкінці тренінгу про боротьбу з корупцією я отримав листа подяки за підписом учасників, які висловили мені свою вдячність за подорож до табору в Одеській області та за мою лекцію.

Потім волонтер Корпус Миру посадив мене на маршрутку. В руках у мене був лист подяки – найцінніший подарунок з табору. Двогодинна поїздка маршруткою назад в Одесу була дуже виснажливою, але цей лист змусив мене зрозуміти, що поїздка була варта того!

Громадські служби та волонтерство в Україні: допомога дітям з особливими потребами

Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт вітає представникфв "Надії" у Дрогобичі
Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт вітає представників “Надії” у Дрогобичі

Автор посту: Ліза Штайнгоєр, волонтер Корпусу миру з питань розвитку громади, Дрогобич, Львівська область

Read in English

В «Надії», неурядовій організації, яка спеціалізується на роботі з дітьми та молоддю з особливими потребами (м. Дрогобич, Львівська область), Сполучені Штати асоціюються з багатьма позитивними емоціями. Організація, яка працює з 1991 року, протягом багатьох років отримувала підтримку з різних джерел, в тому числі за рахунок грантів США та іншу гуманітарну допомогу. У червні 2012 року, коли я прибула до цієї організації в якості першої волонтерки Корпусу миру, відносини цієї неприбуткової організації  зі Сполученими Штатами ще більше зміцніли.

Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт спілкується з представниками "Надії" у Дрогобичі
Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт спілкується з представниками “Надії” у Дрогобичі

Корпус миру та «Надія» надали мені чудову можливість для спільної роботи над проектами розвитку місцевої громади і одночасно брати участь у програмі культурного обміну. Одразу після прибуття у Дрогобич я була вражена гостинністю та відкритістю  місцевої організації та громади. Люди не жаліли свого часу, аби послухати і зрозуміти те, що я хотіла сказати, незважаючи на мою погану українську. Я стала частиною їх життя і вони дійсно здивували мене тим, що почали називати мене «наша Ліза». Вони навіть пішли далі і почали брати до уваги американські свята у розкладі роботи організації, щоб ми могли їх святкувати разом.

Зайве говорити, що, коли в «Надії» дізналася, що новий посол США в Україні Джеффрі Пайєтт незабаром приїде в гості, всі дуже зраділи. Того ранку в понеділок, біля будівлі «Надії» зібралися більше двадцяти вихованців з особливими потребами, волонтерів і батьків, які з нетерпінням чекали на візит посла Пайєтта. Ми практикували вітання «Welcome to Nadiya» англійською кілька разів до його приїзду, і всі дуже пишалися, коли змогли в унісон привітати посла.

Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт  з представниками "Надії" у Дрогобичі
Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт з представниками “Надії” у Дрогобичі

Посол Пайєтт уважно прослухав інформацію про наші проекти за останній рік, які ми здійснювали завдяки підтримці уряду США, і привітав нас з нашими успіхами. Потім ми провели йому короткий тур по нашій організації та запросили на чашку чаю ​​з молоддю та волонтерами. Усім було дуже приємно чути стільки позитивних зауважень від посла. І навіть зараз, усі ще продовжують говорити про візит посла до «Надії».

Ми, жителі Дрогобича, хотіли б подякувати послу Пайєтту за те, що Ви знайшли час та завітали до нас у «Надію»! Я впевнена, що цей день залишиться в пам’яті на довгі роки.

Зустріч колишніх волонтерів Корпусу Миру з нагоди 50-річчя цієї організації

Автор посту: Дуглас Тешнер, Директор Корпусу Миру в Україні

27 серпня 2011 року майже 40 колишніх волонтерів Корпусу Миру та члени їх сімей зібралися в будинку Поли Еванс та Тома Кейтена (служили у Казахстані у 2000-2002 рр) в Києві, щоб відсвяткувати 50-річчя Корпусу Миру. Члени цієї групи загалом служили у більш ніж десяти країнах світу, деякі починали ще у 1968 році. Крім того, на зустрічі були присутні і три волонтери Корпусу Миру 1-ї групи, яка прибула в Україну у 1992 році.

У 2012 році Корпус Миру  в Україні відзначить 20-річчя свого перебування в цій стратегічно важливій країні Східної Європи, де волонтери Корпусу Миру грають важливу роль, допомагаючи українцям у перехідному періоді від радянського минулого.

Як колишній волонтер Корпусу Миру (служив у Марокко 1971-73 рр.), я розповів про вплив Корпусу Миру на моє життя, а також  наголосив на тому, що вони є частиною сім’ї  Корпусу Миру в Україні. Продовжувати читання “Зустріч колишніх волонтерів Корпусу Миру з нагоди 50-річчя цієї організації”

Зустріч Директора Корпусу Миру з колишнім президентом Кравчуком

Автор посту: Дуглас Тешнер, Директор Корпусу Миру в Україні

Дуглас Тешнер, Директор Корпусу Миру в Україні, зустрічається з колишнім президентом України Леонідом Кравчуком

13 липня я мав честь зустрітися з Леонідом Кравчуком, першим президентом України, який у 1992 році підписав попередню угоду з президентом Джорджем Бушем –старшим, запрошуючи Корпус Миру США в Україну. Зустріч була дуже теплою і дружньою.

Пан Кравчук сказав мені: “Люди, які знають, що я брав участь [у створенні Корпусу Миру в Україні] кажуть мені, що вони вдячні за це, і згадують добрими словами  добровольців Корпусу Миру”.

Колишній президент зазначив, що волонтери Корпусу Миру створють міцні дружні зв’язки з українціями на все життя. “Добровольці дуже безкорисливі і самовіддані, вони роблять благородну справу, повністю віддаючи себе службі”, сказав він.

Колишній президент України Леонід Кравчук робить запис у гостьовій книзі до 50-річчя Корпусу Миру

Пан Кравчук також похвалив Корпус Миру за процес відбору, під час якого вибирають відданих справі людей, а також за сильний менеджмент, який допомагає програмі добре розвиватися. “Волонтерська діяльність – це філософія, довжиною у ціле життя”, додав він.

Наприкінці зустрічі він зробив такий запис у гостьовій книзі до 50-річчя Корпусу Миру: “Вітаю, Корпусе Миру! Люди хотіли б висловити свою подяку вам за ваше ставлення до українців. Усього вам найкращого! ”

50-та річниця Корпусу Миру — це дуже гарний час для того, щоб ще раз поспілкуватися з колишнім президентом, який зіграв таку позитивну роль у залученні Корпусу Миру в Україну 19 років тому.

Рецепт борщу

Автор посту:  Дені Завакі,  39 група добровольців Корпусу Миру, м. Конотоп, Сумська область

Цей пост написаний волонтером Корпусу Миру, який зараз живе і працює в Україні. У рамках святкування 50-річчя Корпусу Миру, американської волонтерської програми, що координується урядом Сполучених Штатів, Посольство США в Україні провело конкурс серед волонтерів Корпусу Миру з усієї України на найкращі ессе, три з яких, визнані призерами, які ми розміщуємо на блозі протягом останніх трьох тижнів. Сьогодні ми публікуємо ессе, яке отримало третє місце у конкурсі. З першим та другим ви можете ознайомитися в попередніх постах блогу.

Щоб дізнатися більше про 50-ту річницю Корпусу Миру ознайомтеся, будь ласка, з електронним журналом.

Щоб дізнатися більше про Корпусу Миру в Україні завітайте на офіційний сайт.

————————————————————————————————————–

Фото: Євген Шилов

Кажуть, що кожна українська жінка варить борщ за своїм власним неповторним рецептом. Кожний горщик борщу відрізняється від іншого. Власне, існує основний рецепт, до якого входять вода, м’ясо, капуста, цибуля, морква, картопля і приправи. Але кожна жінка додає йому свого смаку. Пам’ятаю, як під час навчання, хазяйка, у якої я гостював, “мама Наташа”, варила борщ з м’ясом кролика замість традиційної курки. Як на мене, м’ясо кролика робить борщ найсмачнішим, але я впевнений, що деякі з моїх колег не погодилися б зі мною. Вони сказали б мені, що їхня «мама» варила кращий борщ. Навіть мій «батько» мав свій рецепт борщу – не думаю, що він був кращий, ніж той, що з кроликом, але він теж був до біса смачним. І так з усіма рецептами борщу – до біса смачні, якими б різними вони не були. 

Коли я розглядав можливість стати волонтером Корпусу Миру, я намагався отримати від рекрутера відповіді на всі нагальні питання, які в мене були. Я також пам’ятаю, як потім розповідав колегам, що рекрутер мені не дуже допоміг, тому що не дав відповіді на питання, що ж насправді чекатиме мене в Корпусі Миру. Його відповіді завжди починалися з такого: “Важко сказати, тому що служба у всіх різна, але..”, а далі він закінчував дуже широкою, розпливчастою відповіддю. Я був засмучений. Я хотів би знати точно, чого я повинен очікувати. Тепер я знаю, що він мав на увазі і чому він не міг тоді сказати побільше.  Служба у всіх різна, це правда.

Так само, як і з горщиком борщу, кожен волонтер Корпусу Миру має власний рецепт служби. Всі починають з основних інгредієнтів, таких як приймаюча країна, нова мова, робочі завдання і двадцять сім місяців за кордоном. Але як тільки ви додаєте усі ці речі у горщик, самі добровольці починають винаходити свої власні аромати. І у добровольців є різні інгредієнти, аби додавати їх до своїх рецептів служби у Корпусі Миру.  Деякі з них викладають у школах, а деякі – в громадах або у проектах з розвитку молоді.  Левова частка добровольців приєдналася до різних робочих груп, аби додати більше свого досвіду та послуг до загальної справи. Деякі добровольці багато подорожують, а інші, навпаки, бажають завжди залишатися недалеко від основного місця  їхньої служби. Деякі добровольці задоволені життям у невеликих селах, а інші насолоджуються життям у великих містах. Не всі добровольці мають гарячу воду.  Не у всіх добровольців туалет не на дворі.  Але схоже, більшість волонтерів всі ці речі не хвилюють.

Я чув багато разів, що борщ смачніший наступного дня. Думаю, це відбувається тому, що всі аромати в горщику мають час настоятися і змішатися з іншими.  Сильні аромати врівноважуються м’якістю слабших, створюючи цілком новий смак. І, якщо ви готуєте червоний борщ, додатковий час дозволяє буряку надати всьому у горщику темно-червоного відтінку.

Те ж можна сказати і про службу в Корпусі Миру. З часом вона стає кращою і насиченішою. Ми всі пам’ятаємо нашу підготовку. Було близько трьох місяців інтенсивного вивчення нової культури, мови та професії. Але кожного вечора, лягаючи в ліжко, ми починали думати про те, чим цей день був кращим за попередній. Можливо, сьогодні ви вивчили абетку або змогли прочитати вивіску. Наступної ночі, лежачи у тому ж самому ліжку, ви раптом осягнули, що можете відмінювати дієслово “їсти”. І кожний наступний день кращий за попередній. І як тільки ви потрапляєте на місце вашої служби, то усвідомлюєте, що ці щоденні перемоги продовжуються. Кожного дня ви відчуваєте, що дізналися про щось нове або зробили крок у правильному напрямку. І ваш горщик з борщем уже готовий до вживання, раніше ніж ви це усвідомите. 

Якщо мені хтось коли-небудь задасть питання про те, чого очікувати від служби у Корпусі Миру, я скажу їм, що вони повинні навчитися готувати свій власний борщ.

Прокинутися трохи іншим

Автор: Джеремі Боровець, волонтер Корпусу миру, група №38, молодіжний розвиток, Боярка, Черкаська область 

Цей пост написаний волонтером Корпусу Миру, який зараз живе і працює в Україні. У рамках святкування 50-річчя Корпусу Миру, американської волонтерської програми, що координується урядом Сполучених Штатів, Посольство США в Україні провело конкурс серед волонтерів Корпусу Миру з усієї України на найкращі ессе, три з яких, визнані призерами, ми будемо розміщувати протягом цього і наступного тижня. Сьогодні ми публікуємо ессе, яке отримало друге місце у конкурсі. З першим ви можете ознайомитися в одному з попередніх постів блогу.

Щоб дізнатися більше про 50-ту річницю Корпусу Миру ознайомтеся, будь ласка, з електронним журналом.

Щоб дізнатися більше про Корпусу Миру в Україні завітайте на офіційний сайт.

—————————————————————————————————————–

Інколи я прокидаюся серед ночі і, здається, ось воно: ця магічна ідея, що перетворить моє невеличке село, чарівна пігулка, яка розв’яже всі наші проблеми – лиш треба переконати їх її проковтнути. І тепер я надто схвильований, щоб знов впасти у сон.

А інколи, вже почувши дзвінок будильника, я навіть не ворушуся.  За шторами зимно і темно.  Мою чергову ідею, що здавалася мені такою блискучою, знов довелося відкинути – пігулку не просто важко проковтнути, таку навіть на клінічні випробування не беруть.  За шторами чатує ще один день без особливого поступу.

Але найчастіше я прокидаюся ще до того, як задзвонить мій наведений на шосту ранку будильник, бо сусідські півні вже кукурікають, а потім собака загавкав, а потім трактори завелися.  Звуки сільського ранку ще залишаються для мене нездоланною перешкодою.  Я часом відчуваю, що бракує мені міського гамору мого коханого Нью-Йорка з його шаленими таксі, метушливими пішоходами та підземкою, що гримить десь під багатьма не-моїми поверхами.

Так чи інакше, кожного дня я прокидаюся, кожного дня йду до школи, даю урок англійської, показую школярам новий гітарний акорд. І якраз коли має відбутися прорив у моєму поясненні 12-річному школяреві різниці між артиклями «the» та «a/an», до кабінету запливає мій директор і пропонує перерватися, аби випити зі мною чаєчку.

І ось ми сидимо попиваючи наш дуже український чай, і я розповідаю йому про мій новий план – збудувати сміттєпереробний завод, або продавати нашу зеленину по інтернету, або започаткувати феміністичний табір, або випустити наш власний музичний альбом, або видавати шкільну газету.  Він завжди мене підтримує, але мені починає здаватися, що мій ідеалізм, ця американська впевненість, що «усе по плечу», виглядає для нього трохи потішною.

Дорогою додому  я заходжу в одну з двох тутешніх крамниць і продавчиня цікавиться в мене, як пройшов день.  Я надягаю широчезну посмішку і вичавлюю з себе «фантастично», а вона щиро сміється у відповідь. 

Дорога додому – одна довга вулиця залюднена одними й тими самими обличчями.  Ось 13-річний Славік, чиї батьки не дуже цікавляться, чим він займається, та й він, своєю чергою, не дуже цікавиться.  Ось Назар, якому ще й чотирьох немає, і який здається завжди гризе щось підняте з землі – від шматочка старого колеса до маленького топірця.  І не знайдеться нікого поруч, щоб пояснити йому, як це погано перетравлюється.

Іду далі і наштовхуюсь на 22-річного Сергія, який втратив два передні зуба у бійці з вулицею, на яку він впав після дводенного запою.  Зараз він не має роботи, тож пляшки – й поготів.  За ним – баба Наташа, яка журиться занепадом села.  Йду далі і бачу Сашка з одинадцятого класу за курінням його п’ятої цього дня цигарки.

І вже коли дорога починає здаватися зовсім безкінечною, я зустрічаю Яну – красуню не по роках, семирічну Яну.  Вона якраз починає складати англійські літери в слова. «Доґ» вимовляє вона, коли тутешній собака намагається вчепитися мені в ногу. «Сноу» сказала вона сніжною зимою, «сан» каже вона зараз, коли починає пригрівати сонечко.  «Хау ар ю» (як ти) питаюся в неї.  «Ай ем ґуд, сенк ю» (в мене все добре, дякую), відказує.  «Коли ми поїдемо до Нью-Йорку?» питає вона. «Завтра», відповідаю я, завжди завтра, день за днем.

Завтра, звичайно, прийде, і я прокинуся у тій самій країні, у тому самому селі, у тому самому ліжку, із тими самими думками та ідеями, що я мав попереднього дня.  Надії на чудо починають танути, мрії про велич зникають із вранішнім туманом.  Славік і далі кидатиме каміння, Сергій не зможе кинути пляшку, а мій директор  і далі посміхатиметься на мій свіжо вигаданий план. 

Всі ми прокидаємося такими самими, окрім можливо, тільки можливо, Яна прокидається трошки іншою.  Ще одне слово вивчено, звук ще одної літери освоєно.  І через 20 тисяч завтра вона, може, приїде до Нью-Йорка, і показуватиме на собак, на сніг і сонце, і візьме мене за руку, подивиться мені в очі і промовить досконалою англійською «В нас все добре, Джеремі. Дякую».

Поза сертифікатами та статистикою

Цей пост написаний волонтером Корпусу Миру, який зараз живе і працює в Україні. У рамках святкування 50-річчя Корпусу Миру, американської волонтерської програми, що координується урядом Сполучених Штатів, Посольство США в Україні провело конкурс серед волонтерів Корпусу Миру з усієї України на найкращі ессе, три з яких, визнані призерами, ми будемо розміщувати протягом наступного тижня, починаючи з переможця. Сьогодні посол США Джон Ф. Теффт привів до присяги найновішу групу волонтерів Корпусу Миру в приміщенні історичної будівлі “Будинку Вчителя”.

      Історія Корпусу Миру сягає своїм корінням у 1960 рік, коли тоді ще сенатор Джон Ф. Кеннеді закликав студентів університету штату Мічіган служити своїй країні у справі миру, проживаючи та працюючи в країнах, що розвиваються. У 1961 році президент Джон Ф. Кеннеді створив організацію Корпус Миру задля сприяння миру і дружбі.

В основі місії Корпусу Миру є три основні цілі: 

• Допомога людям зацікавлених країн забезпечити свої потреби у викладачах.

• Сприяння кращому розумінню американців з боку народів країн, де вони служать.

• Сприяння кращому розумінню інших народів з боку американців.

Добровольці Корпусу Миру приїжджають працювати на прохання інших країн, щоб допомогти розвинути більш ефективні можливості для народу, проживаючи і працюючи у віддалених селах і зростаючих містах в країнах, що розвиваються. З 1961 року більше 200 тисяч американців служили в якості добровольців в 139 країнах світу, викладаючи англійську мову, допомагаючи людям поліпшити здоров’я і харчування їх сімей, працюючи з проблемами ВІЛ/СНІДу, заохочуючи підприємців у створенні власного бізнесу, впровадженні нових технологій у сільському господарстві задля збільшення врожайності та захисту навколишнього середовища, а також впроваджуючи елементи лідерства серед молоді.

Щоб дізнатися більше про 50-ту річницю Корпусу Миру ознайомтеся, будь ласка, з електронним журналом.

Щоб дізнатися більше про Корпусу Миру в Україні завітайте на офіційний сайт.

Поза сертифікатами та статистикою 

Автор посту: Сем Джонстон, 37 група добровольців Корпусу Миру, м. Гайворон, Кіровоградська область 

            Це поширена помилка, що добровольці, які викладають англійську мову як іноземну, зібралися тут, тільки для того, щоб викладати англійську мову. Існує, навіть, думка, що можна замінити всіх добровольців на 25 добре підготовлених фахівців, і вона має рацію. Часом важко буває виправдати нашу присутність тут, в Україні. Пояснити, що ми насправді робимо ще важче, адже немає двох добровольців, у яких один і той же графік, обов’язки та навички, але ось ми тут. Коли нас запитують, ми щось бурмочемо про викладання англійської мови, але це легка «відповіть – відмазка», яка наспрвді не характеризує роботу, яку ми робимо, навіть якщо ми не можемо вдало описати її. Коли термін нашої роботи добігає кінця, ми можемо сказати, що викладали мову напротязі стількох годин, або запровадили багато проектів, але насправді, наша роль – поза статистикою.

          Ми приїжджаємо періодично, озброєні до зубів оптимізмом та ентузіазмом, готові змінити думки людей та відкрити їм нові горизонти. Деякі з нас досягають успіху, а деяким не щастить. Ми відзначаємо наші досягнення тут фізичними речами – комплектами матеріалів  для отримання грантів, планами уроків та сертифікатами учасників. І кожна така річ дозволяє нам сказати, що те, що ми робимо, важливо, а ці сертифікати, що висять на стіні, також демонструють те, що ми щось зробили. Однак, немає такого сертифіката, який би насправді показував, чому ми тут. Ми поза сертифікатами.

        Коли я прибув на місце свого перебування, я створив англійський клуб, тому що думав, що це те, що я маю тут робити. Ми мали зустрічатися двічі на тиждень, грати в ігри та практикувати англійську мову. Спочатку мої студенти були сором’язливі і не впевнені, як поводитись із цим бородатим іноземцем. Якось я запитав, чи є у них будь-які питання про Америку або про мене, але не почув жодного. Ми продовжували грати в ігри і врешті-решт їм почало подобатися вгадувати, хто вбивця в мафії або які знаменитості намальовані на спині їхньої футболки. Протягом декількох тижнів ми грали в ці ігри, поки в один прекрасний день вони почали говорити зі мною.

         Іра розповіла мені про танцювальний гурток, який відвідувала разом із сестрою, а я, у відповідь, розповів їй, як танцюють свінг. Рома розказав, що він любить групу Megadeath, отже я у відповідь приніс усі мої записи рок-музики в комп’ютері і дав йому послухати. Саша сказала, що хотіла б почитати книжки саги «Сутінки» англійською, тому я зробив пару дзвінків, і тепер вона вже прочитала першу книжку з цієї серії і буде читати наступну, узявши її з бібліотеки, яку я створив у школі. Кожного разу, коли вони говорили зі мною, я намагався підхопити їх інтерес до англійської мови, американської та світової культури. Ми говорили про будь-що, поки вони не почали задавати питання. Вони запитали, чому я не одружений, і я сказав їм, що не знайшов своє кохання. Вони запитали, чому я тут, в Україні, і я відповів, що хотів побачити світ. Вони запитали, чи сумую я за Америкою, і я сказав їм, що так, але також вважаю, що роблю тут досить важливу справу, і це виправдовує моє перебування на відстані від людей, яких я люблю. Таких відповідей вони ще ніколи не чули.

 Одного разу Іра сказала мені, що замість того, щоб одружитися після школи, вона хотіла б стати професійною танцюристкою в Америці. Рома почав збирати гроші для поїздки на рок-фестиваль в Німеччині, аби побачити нову країну. Саша думає про кар’єру журналістки, оскільки багато хороших письменників починали саме таким чином. Немає сертифікату за те, що молодим дівчатам розказують про те, що вони мають право самостійно обирати свій шлях. І не існує таких призів, що видаються за натхнення фану рок-музики розширити своє пізнання світу через подорожі до інших країн. Немає такої статистики, яка б врахувала допомогу молодій жінці знайти в собі мужність і впевненість здійснити те, про що вона мріє.

     Коли люди запитували мене, що я робитиму в Україні, я казав, що навчатиму англійської мови, адже це те, що я думав, я маю тут робити. Зараз я розумію, що я роблю щось інше, те, що не може бути зроблено на відстані. Я об’єдную людей із світом, про який вони, можливо, не знали, показуючи їм приклад, як можна прокласти свій власний шлях, розширюючи світогляд. Що дійсно здорово, що кожен волонтер робить це у своїй місцевості, викладаючи англійську мову як іноземну, роблячи свій внесок у розвиток молоді та місцевої громади. Не існує добрих  чи поганих волонтерів та винагород за це. Це просто люди, які налагоджують особисті зв’язки, а в цій справі немає фахівців. Немає такого сертифікату чи статистики, які б могли кількісно оцінити вплив одного завзятого, оптимістичного американця. Ось, що я тут роблю, чому я тут, і що значить для мене моя служба.