Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День третій: Для чилійських делегатів на торговельних переговорах 11 вересня у Вашингтоні співпало із сумними роковинами піночетівського путчу

Автор: Джеймс Вулф, прес-аташе

Read in English

Я ледве-ледве розумів, що казав диктор з тихого радіо у галасливій кав’ярні, коли почув перші повідомлення про терористичні акти 11 вересня.  Щось про літак, який вдарився у Світовий Торговельний Центр і про пожежу.  Ці перші повідомлення по радіо не звучали аж надто тривожно, оскільки багато людей, і я серед них, припускали, що це якийсь із невеликих туристичних літаків чи вертольотів, які літають над Мангеттеном, зазнав аварії. Я вийшов із кав’ярні на Конектикут авеню поруч із станцією метро Ван Несс/Ю-Ді-Сі і пішов у напрямку Правничої школи університету Говард, відчуваючи більше цікавість, ніж тривогу.  Як дипломат з торговельних питань у Бюро ізсправ Західної півкулі Державного департаменту, я був одним із ключових контактерів Держдепу на переговорах із укладення Угоди про вільну торгівлю між США і Республікою Чилі.  Розпочинався другий день тижневих переговорів, що відбувалися у приміщеннях університету.

13 сентября 2001 года: Нью-Йоркский пожарный смотрит на останки Южной башни ВТЦ
13 сентября 2001 года: Нью-Йоркский пожарный смотрит на останки Южной башни ВТЦ

Коли я прибув до головного входу до будівлі, де мали зустрічатися групи переговірників, мій колега Кріс запитав мене, чи я чув новину – другий літак врізався у іншу вежу. Ми подивилися один на одного і одночасно вимовили два слова «Аль Каїда».  Один літак міг бути нещасним випадком, два були терактом.  Ми раніше пропрацювали разом пару років у Боснії, де тоді ще були свіжими рани війни і насильство усе ще часом піднімало голову; і ми були ще там, коли НАТО провело акцію проти Сербії на захист косівських албанців.  Вдивляючись у чорно-білий екран маленького телевізора у кабінці охоронця, на якому палали вежі-близнюки, ми, здавалося, знов повернулися до тих обставин.  Новинний випуск став повідомляти про літак, який впав на Пентагон, і про те, що втрачений зв’язок із ще одним літаком у польоті – може він летить сюди, де перебуваємо ми?  Поповзли навіть чутки про вибух замінованого авто у Державному департаменті, але їх швидко спростували.  Щойно ми зібралися піднятися до кабінету голови делегації на перемовинах, щоб вирішити, чи не відправити усіх по домівках, повідомили про падіння Південної вежі СТЦ.  Лише двома місяцями раніше я стояв на ній разом із своєю дружиною, її батьками і племінником.  Тепер вежі немає.

Перемовини того дня скасували, всі з тривогою чекали, що ще може статися.  Ще один літак попрямує на Вашингтон?  Вибухи та інші теракти готуються для метро? Оскільки було наказано евакуювати і розпустити по домівках людей із державних установ у Вашингтоні, підприємства і навчальні заклади вчинили так само, включно із університетом Говард – отже, ми не могли б продовжувати перемовини навіть якби хотіли, але ні в кого такого бажання і не було.  Ми незабаром дізналися, що для чилійців цей день і так вважався сумною датою – річницею військового перевороту генерала Аугусто Піночета 1973 року проти президента Сальвадора Альєнде.  Багато з членів їхньої делегації мали родичів, які змушені були переховуватися за кордоном або зазнали переслідувань в часи 15-річної диктатури Піночета.  Гостро відчувалося їхнє переживання, що вони тут відірвані від своїх родин у Сант’яго на тисячі кілометрів.  Наш першочерговий обов’язок як приймаючої сторони був допомогти їм повернутися до свого готелю через місто, яке тепер вважалося можливою мішенню нових нападів терористів, у якому неможливо стало упіймати таксі і більшість працівників евакуйовувалися.  Ми поназбирали достатньо машин серед американських переговірникв, хоча й не без проблем (бо я, наприклад, того дня приїхав на метро), і змогли завезти чилійців до готелю, а потів самі розійшлися по домівках.  Кріс підвіз мене поближче до моєї квартири у районі Фоґґі Боттом, у десяти кварталах від Білого дому.  Майже увесь транспорт у цей час сунув у протилежному напрямку.

Коли я повернувся, дружина була вдома, і ми кілька наступних годин невідривно стежили за телеекраном і намагалися додзвонитися до друзів у Нью-Йорку, щоб довідатися, чи з ними усе гаразд (лише за три дні я дізнаюся, що моя знайома, яка працювала у СТЦ, пішла з цієї роботи за пару тижнів перед тим).  Ми також відповідали на численні дзвінки від наших друзів та родичів з США і Європи, які усі хотіли пересвідчитися, що з нами нічого на трапилося.  Мобільний зв’язок протягом більшої частини дня не працював через перевантаження, бо люди масово намагалися довідатися про долю своїх близьких.  Зрештою, ми вирішили перерватися і пішли пішки крізь Джорджтаун, Фоґґі Боттом і по Меморіальному мосту, з якого побачили дим, що піднімався з боку Пентагону.  І знов я відчув себе незатишно, ніби мене повернули назад на вулиці Боснії і Герцеговини 90-х років.  Стало зрозуміло, що для Сполучених Штатів Америки світ змінився.

Ми відновили торговельні переговори із чилійською стороною в університеті Говард наступного дня.  А що лишалося робити?  Життя мало продовжуватися, та й їхня делегація все одно застрягла тут, бо всі аеропорти наступні кілька днів лишалися зачиненими.  Я раніше планував організувати того тижня для чилійської делегації похід на бейсбольний матч команди «Балтімор Оріолс», але усі культурні і спортивні заходи на ті перші дні скасували, отже розвіятися таким чином не вийшло.  Врешті решт «Оріолз» повернули гроші за скасовану гру і ми організували натомість автобусну екскурсію і придбали квитки до Національного акваріуму в Балтіморі, щоб вони не залишалися наодинці зі своїми тривогами у готельних номерах.  Наприкінці тижня наша чилійська делегація була на одному з перших рейсів, яким знов дозволили вилітати з міжнародгого аеропорту Вашингтон Даллес.  Національний аеропорт Вашингтона імені Рональда Рейгана (розташований значно ближче до міста) залишався зачиненим ще декілька тижнів – я сам був вже серед перших, хто прибули туди, коли аеропорт знов запрацював, до речі, повертаючись, за співпадінням, якраз з Чилі, і тоді термінали все ще виглядали як покинуте людьми місто-привид.

Будівництво нового світового торгівельного центру, січень 2012 року
Будівництво нового світового торгівельного центру, січень 2012 року

Вашингтон залишається після 11 вересня напруженим місцем – заходи безпеки посилено у більшості урядових і інших громадських будівлях – але ми, на щастя, залишили позаду непевність і страх, які охопили стількох людей у ті перші дні й тижні відразу по терактах.  Вже немає частих оголошень про підвищення рівня небезпеки, повідомлень про листи із сибіркою, надіслані до урядових установ, і страху перед поїздкою в метро.  Бін Ладен мертвий.  Але люди не забувають, що США не можуть вважати себе недоторканими.  І скільки б ми не скаржилися, що заходи безпеки в аеропортах стали такими нав’язливими через 11 вересня і терористів, які намагалися доповнити його спадок, я щороку у цей час згадую про свою скорботу за загиблими і свою вдячність чилійцям, що були із нами, і про наші господарські обов’язки перед ними, які не залишали нам іншого вибору, крім як рухатися далі.

Advertisements

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День другий

Автор посту: Кріс Сміт, аташе з економічних питань

Read in English

Ранок 11 вересня 2001 року нічим не відрізнявся від інших. Я трохи спізнився на роботу в Міністерство торгівлі у Вашингтоні, округ Колумбія, та поспішав до свого робочого місця уже після дев’ятої. Після того, як я почав перевіряти свою електронну пошту і готуватися до нового робочого дня, вікна в офісі неначе затремтіли від звуку далекого вибуху. Це мене зовсім не збентежило – можливо, цей звук виник від падіння цементу на сусідньому будівельному майданчику, або стріляли з гармати на церемонії в Білому домі. У ті дні не було нічого такого, що могло б спонукати нас до думки, що це може бути звук одночасної загибелі понад двох тисяч життів під час найбільшої терористичної атаки на території США. Це було просто неможливо уявити. 

Новини CNN 11 вересня 2001 року
Новини CNN 11 вересня 2001 року

Я продовжував працювати, доки не прийшла одна з моїх колег, явно приголомшена. Вона сказала, що літак врізався у Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку, а також було скоєно напад на Вашингтон. Тоді задзвонив мій телефон. Це була моя дружина, яка дзвонила зі свого кабінету в будинку на іншій стороні Білого дому. Вона сказала, що її організацію евакуюють, і що всі ми повинні вийти геть з будівлі. Ми домовилися знайти один одного на вулиці біля її будинку поряд із Парком Лафайет, прямо через дорогу від Білого дому.  Тисячі людей почали вибігати з будівлі Міністерства торгівлі на вулицю. Чутки серед тих, хто покидав будівлю були неймовірні, але, насправді,  ніхто не знав, у що вірити. Я чув, що знайшли замінованого автомобіля біля Держдепартаменту, а потім хтось сказав, що бомбили нову будівлю Адміністрації президента. Останній слух вдарив мене особливо важко, оскільки я знав, що моя дружина працює в будівлі по сусідству.

Я намагався прокласти свій шлях через Парк Лафайєт, але він був закритий охоронцями. Коли я нарешті дістався до місця, де ми домовилися зустрітися з дружиною, вулиці були вщент переповнені багатотисячним натовпом людей, отже знайти там певну людину було неможливо. Вираз облич у натовпі вказував на те, що ситуація серйозна, і що ніхто не був впевнений, що атаки були закінчені. Я блукав вулицями протягом наступних кількох годин, скануючи заклопотані обличчя з надією раптом побачити свою дружину. Без мобільного зв’язку і можливості скористатися міським таксофоном, я повернувся до свого офісу і додзвонився до дружини, яка вже була з колегою вдома. Потім я сів на міський автобус, щоб дістатися додому, але, зазвичай, двадцятихвилинна поїздка зайняла близько чотирьох годин, бо цього дня довелося продиратися через щільний рух транспорту, сум’яття і хаос.

Коли я приїхав додому, мій піднесений настрій від того, що я побачив дружину, швидко перейшов в депресію від новин, які все ще не були в змозі обробити жахливість того, що тільки но відбулося в нашій країні. Ми, як і багато американців, були прикуті до телевізора в той день. З того дня моє покоління має свій Перл Харбор, свій день ганьби. Коли ми лягли спати, ми вже знали, що живемо в більш небезпечному світі, ніж ми прокинулися того ранку.

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів памяті. День перший.

Автор: Девід Міл, Аташе з економічних питань

Read in English

Світло на знак пам’яті на місці веж-близнюків 11 вересня 2011 року
Фото: Kim Carpenter

Для мене атаки 11 вересня сталися вночі, тому що я жив на Тайвані. Я одразу ж зателефонував дружині в Сполучені Штати. Вона була на восьмому місяці вагітності і готувалася народити нашу другу дитину. Ми були на телефоні протягом тривалого часу, спостерігаючи, як розгорталась трагедія, і кричали “Я не можу в це повірити!” один одному, знову і знову.

У наступні тижні робота, яку я виконував як аташе з економічних питань, змінилася дуже швидко. Уряд Сполучених Штатів раптом став дуже цікавитися законами і діяльністю у всьому світі, які могли б впливати на здатність терористів переводити гроші в підтримку майбутніх атак. Всі ми швидко дізналися нові вирази для залучення урядів приймаючих сторін, наприклад “підозріла операція”, “цільові групи з розробки фінансових заходів” і “хавала”.

Між тим вагітність моєї дружини прогресувала і я готувався до поїздки в Сполучені Штати до народження сина. Протягом тих тижнів трапилися спалахи сибірської виразки, і здавалося, що немає межі тому, наскільки погано все може бути, тоді як моя родина зростала. Коли я приїхав в Сполучені Штати місяць потому, я був шокований побачити озброєних членів Національної гвардії, що патрулювали аеропорт, і прапори та стрічки підтримки на автомобілях повсюди.

Народження мого сина 18 жовтня пройшло добре, але я знав в той день, що він народився в змінених Сполучених Штатах Америки. 11 років після тих подій продемонстрували стійкість моєї країни, але мене й досі дивує спантеличене обличчя мого сина, коли я розповідаю йому про дні до атак… час, коли не треба було знімати взуття при проходженні через службу безпеки в аеропорті, і коли дві вежі висотою 411 метрів – мій син обожнює хмарочоси – створювали унікальний силует південного Манхеттена.

Вид на вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру до трагедії 11 вересня