Одинадцяті роковини 9/11: одинадцять днів пам’яті. День 11.

Автор: Посол Джон Теффт

11 вересня 2011 – це один з тих днів в історії, який кожен з нас пам’ятає у подробицях.  Я тоді був послом США в Литві і якраз у той час прибув назад у Вашингтон для участі у зустрічі в Білому домі між литовським президентом Валдасом Адамкусом і президентом Джорджем Бушем.  Я провів дуже гарні вихідні у передмісті у штаті Вірджинія із своїми доньками Крістін і Кетлін.  О восьмій ранку в понеділок я прибув до Державного департаменту, щоб готуватися до зустрічі із двома президентами, призначеної на другу половину дня.  О 8:46 перший літак врізався у Північну вежу Світового торговельного центру.  Хтось в Офісі у справах балтійських держав увімкнув телевізор, і ми вже наживо побачили, як другий літак протаранив Південну вежу СТЦ о 9:03.  Після удару другого літака, коли стало зрозуміло, що це напад терористів, а не нещасний випадок, моєю першою реакцією було: «О Боже, моя дочка ж у Нью-Йорку!».  Моя старша донька Крістін мешкала у квартирі в Брукліні, трошки західніше Мангеттена, усього за два квартали від річки Іст Ривер.  Вона повернулася до Нью-Йорка потягом пізно ввечері у неділю.  Її щоденний шлях у метро на роботу в юридичній фірмі у середмісті якраз пролягав під Світовим торговельним центром.  Дякувати Богові, я зміг додзвонитися до неї по мобільному телефону.  Ніколи я так не радів то́му, що її робочі години були типові для правників – їхати на роботу треба було дещо пізніше, ніж більшості інших, ну і, звичайно, працювати допізна.  Якби вона вирушила на роботу трохи раніше, то могла б опинитися у метро тоді, коли вежі завалилися.  Крістін сказала мені, що дим, який вітер ніс з Мангеттена на захід у Бруклін, уже був такий густий, що вона змушена була попідтикати рушники під двері й вікна, щоб цей ядучий дим не наповнив кімнату.

У цей же час, після удару другого літака у Нью-Йорку, я зміг додзвонитися також молодшій доньці Кетлін, яка мешкала у Вірджинії, а потім порозмовляти із дружиною Маріелою, яка залишалася у Литві.  Я повідомив їй, що з нами усіма в США все гаразд.  Маріела розповіла, що вона була першою у посольстві у Вільнюсі, хто довідався про трагедію.  Вона увімкнула канал телевізійної мережі Американських збройних сил, щоб подивитись новини, і була шокована, побачивши, що відбувається.  Відразу повідомила іншим родинам дипломатів і Тимчасовому повіреному в справах.  Вона дуже турбувалася за всіх нас.  Незабаром після того, як я переговорив із дружиною, телефонний зв’язок став відмовляти.  Більше подзвонити доньці у Нью-Йорк я не міг.  На щастя, я вже встиг пересвідчитись, що з рідними все добре.  Але знаю багато родин, хто не могли сконтактуватися із своїми близькими і перечікували багато страшних годин, перш ніж змогли їх почути.

Невдовзі по моїх телефонних розмовах ми довідалися про і відчули вибух – третій літак врізався у Пентагон о 9:37.  Я відразу ж сказав усім довкола мене, що «час нам забиратися звідси».  Це вже був терористичний напад на Вашингтон.  Ми складали документи і закривали все, готуючись піти, коли пролунав сигнал до евакуації з будівлі.  Нам повідомили, що потрібно намагатися повернутися по домівках.  Я зупинився в готелі за два квартали.  Я пішов у свій номер і кілька годин дивився телевізор, загіпнотизований, як і усі інші по всьому світу, жахливими речами, які бачив. Continue reading “Одинадцяті роковини 9/11: одинадцять днів пам’яті. День 11.”

Advertisements

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День дев’ятий – Викликаю екстренну допомогу 9-1-1

 Автор посту: Ерік Джонсон, Радник з питань преси, освіти та культури

Read in English

Кожен американець, який вже достатньо дорослий, аби закінчити школу, сьогодні пам’ятає, де він чи вона були 9 вересня 2001 року. Ця терористична атака на США була таким шоком для нашої системи, що цей день закарбувався в пам’яті кожного так же, як кожен з покоління моїх батьків пам’ятає, що вони робили в той день, коли дізналися, що Джона Кеннеді було застрелено, або кожен з покоління моїх бабусь та дідусів пам’ятають, де вони були, коли був атакований Перл-Харбор. Таким чином, я нічим не відрізняюсь від будь-якого іншого американця, і добре пам’ятаю, де я був і що я робив у той день. Це те, що всі ми поділяємо, і що зробило нас такими американцями, якими ми є сьогодні.

Вранці 11 вересня я був у національному аеропорту у Вашингтоні, чекаючи на рейс Delta, що прямує в аеропорт Джона Кеннеді в Нью-Йорку, аби зробити там пересадку на літак, що прямував до Росії. Провівши тиждень на підготовчих курсах в Держдепартаменті, я прямував назад, до своєї роботи в посольстві США в Москві. Поки я чекав на оголошення про свій рейс, одному чоловіку, що сидів поруч зі мною, подзвонив приятель з Нью-Йорку і сказав, що у Всесвітній торговий центр тільки що врізався літак. Через кілька хвилин, Delta оголосила, що наш рейс до Нью-Йорка поки що скасовано. Разом з кількома іншими пасажирами я відправився на пошуки телевізора, щоб подивитися, чи нема там часом більш докладної інформації про цей, здавалося б, нещасний випадок. І я почав сумніватися, що мій політ до Нью-Йорку того ранку все ж таки відбудеться.

Ми були спантеличені, коли побачили в прямому телеефірі з Нью-Йорка палаючу вежу Всесвітнього торгового центру, а за мить усі ахнули, оскільки ми побачили як інший літак врізався у другу в вежу Всесвітнього торгового центру. У той момент я зрозумів, що дві аварії – не були просто аваріями (я завжди скептично ставився до збігу обставин),  але атаками. Я намагався з’ясувати, що робити далі, і виглянув у величезне вікно аеропорту і побачив літак, що летів прямо над Вашингтоном (літаки не можуть так робити, оскільки вони зобов’язані слідувати маршруту і траєкторії польоту уздовж річки Потомак). Все більше і більше рейсів було скасовано і кожної миті почуття жаху зростало у мене  всередині. Я вирішив взяти сумку і поїхати геть з аеропорту.

Оскільки я вирішив поїхати з аеропорту до його закриття, мені вдалося зловити таксі і сказати водію із близькосхідною зовнішністю відвезти мене до моїх батьків, що жили на тому боці річки. Водій ледве почув мене, бо був зайнятий прослуховуванням радіоканалу, який зазвичай слухали арабські водії таксі. Ми попрямували на північ, але приголомшений водій раптом сказав: “вони говорять, що в Пентагон тільки що врізався літак”. Через мить ми вже їхали повз Пентагон і бачили хмари чорного диму, що здіймалися з однієї з його п’яти сторін.

Коли я нарешті дістався додому, я побачив, що мої батьки були прикуті до телевізора, одночасно розмовляючи з моєю сестрою по телефону. 11 вересня моя сестра працювала в в школі права Нью-Йоркського університету і бачила палаючі вежі Всесвітнього торгового центру з вікон свого офісу. Вона із жахом описувала, що бачила як люди стрибали з вежі, воліючи швидше вмерти від падіння, ніж згоріти живцем. Коли перша вежа звалилася, а потім і друга, все стихло.

Оскільки всі авіарейси було скасовано, я провів декілька наступних днів у Державному департаменті, працюючи з офіційними іноземними гостями, які перебували в той час у Вашингтоні, тоді як я намагався потрапити на рейс до Москви, як тільки Delta почнуть літати знову. Зрештою, я зміг отримати місце на Delta рейс з Нью-Йорка. Національний аеропорт у Вашингтоні був все ще закритий (він залишався закритим протягом місяця), я вирішив сісти на поїзд до Нью-Йорка, а потім взяти таксі, щоб дістатися аеропорту Джона Ф. Кеннеді. Саме ця фатальна поїздка на таксі справила на мене найбільше враження і  переслідує мою пам’ять про 11 вересня.

Оскільки багато вулиць в центрі Нью-Йорка були ще закриті, мій таксист мусив їхати довгою об’їзною дорогою в аеропорт. По дорозі ми проїхали повз три різних пожежних станції. Двері всіх трьох пожежних станцій були відкриті. Всі пожежні машини з усіх трьох пожежних станцій були на виїзді. Тротуари перед усіма трьома пожежними станціями були вкриті квітами і свічками. І світло, що горіло у всіх трьох пожежних станціях було неначе в очікуванні пожежників, які от-от повернуться додому. Але марно,  їх пожежники ніколи не повернуться додому.

Всі, хто міг, тікали подалі від веж-близнюків Всесвітнього торгового центру, а пожежники Нью-Йорка продовжували працювати в будівлях, щоб знайти того, хто потребує спасіння. Казали, що 343 з найкращих пожежників Нью-Йорку померли 11 вересня (більше ніж десять відсотків від загального числа жертв терористичних атак). Нью-Йорк залишився майже без пожежників. Мій таксист пояснив: “Всі пожежні станції в місті зараз такі – порожні”. Отже, жоден виклик 9-1-1 (основний номер екстренної служби), щоб повідомити про пожежу, буде не в змозі досягти пожежників Нью-Йорку. Замість цього, на дзвінок відгукнеться один із сотні пожежників-добровольців з усіх Сполучених Штатів, які зможуть приїхати на пожежних машинах до Нью-Йорка, аби зробити те, що мали б  зробити їх загиблі колеги.

Коли я нарешті дістався до Москви, я був зворушений, побачивши як звичайні громадяни Росії вражені горем Америки: тротуар навколо посольства США в Москві був вкритий квітами і свічками так само, як ті, навколо пожежних станцій в Нью-Йорку.

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День восьмий

Автор посту: Ліз Зентос

Read in English

Меморіал до подій 11 вересня
Меморіал до подій 11 вересня

У той час, коли я сиділа на парі з історії європейської дипломатії в університеті, намагаючись швидко конспектувати все, про що розказував професор, я зрозуміла, що студенти навколо мене про щось з тривогою перешіптуються. Мій друг подивився на мобільний телефон, а потім нахилився до мене і сказав щось про літак, що врізався в будівлю в Нью-Йорку. Професор заспокоїв клас і продовжив лекцію. Близько 15 хвилин потому, балаканина серед студентів почалася знову, і на цей раз мій друг прошепотів щось про теракт в Нью-Йорку. Наш професор, вочевидь роздратований, заспокоїв нас і знову продовжив читати лекцію протягом ще десяти хвилин.

Коли пара з історії нарешті закінчилася, я побачила, що студенти, явно пригнічені чимось і неначе в тумані, вештаються вулицями Вашингтона, де був розташований мій університет. Мій друг переконав мене піти до нього додому неподалік, щоб подивитися новини. Коли ми включили телевізора, кожен канал показував два літака, які врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку. Я була в Нью-Йорку лише пару разів, але я тим не менше, я не могла повірити своїм очам, а ще більше була вражена розмовами про тероризм.

Події виявилися ще ближчими до нашого будинку, коли диктор телебачення сказала, що в Пентагон,  всього у декількох милях від місця, де я сиділа, врізався третій літак. Зображення гігантської будівлі Пентагону у вогні, із зяючою дірою на одній із сторін, промайнуло на екрані. У цей момент я зрозуміла, наскільки реальною і небезпечною була ситуація.

Ми з другом продовжували дивитися новини, не вірячи своїм очам, що південна та північна вежі зруйновані, а також тому факту, що четвертий літак впав у полі в Пенсільванії поруч з рідним містом одного нашого хорошого друга. Зрештою, дізнавшись, що всі пари цього дня були скасовані, я вирішила повернутися до свого гуртожитку. Але, коли я підійшла до гуртожитку, я почула сирену і зрозуміла, що люди з моєї будівлі та інших довкола були евакуйовані. Я трохи відчувала паніку, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається, коли інший студент сказав мені, що будівля Держдепартаменту, всього в кварталі від цього місця, теж щойно майже не підпала під удар. Я кинулася назад до мого друга, і почула як кореспондент теленовин повідомляє, що Державний департамент та Конгрес могли бути наступними мішенями. Я думала про те, що я справді в небезпеці, якщо на Державний Департамент було скоєно напад, а також про те, що б я втратила, якщо будинок, де я живу було б знищено. Я знала, що матеріальні речі не були найважливішими в моєму житті, але, тим не менше, всі мої сімейні фотографії та інші сентиментальні речі промайнули у мене в голові.

Зрештою, про додаткові атаки вже не повідомляли і я змогла повернутися до своєї кімнати в гуртожитку. І нарешті,  я змогла додзвонитися до своїх батьків, після того, як усі телефонні лінії були зайняті.

Наступного дня я повернулся до занять в університеті і моє життя, здавалося, також повернулося до нормального життя.  І хоча моя кімната в гуртожитку вціліла, і жодного із моїх друзів або знайомих не було вбито або поранено, слава Богу,  я знала, що життя в Сполучених Штатах та моє власне життя уже назавжди змінилося. Я назавжди запам’ятала почуття, думаючи, що наступна атака буде проходити в кількох вулицях від мене, і мабуть, зруйнує мою кімнату в гуртожитку, а також паніку і страх серед моїх однокласників в той день. Я також ніколи не забуду, як ми, американці, згуртувалися в той день, і в найближчі тижні, місяці і, навіть, роки.

Тепер, одинадцять років по тому, я все ще відчуваю наслідки подій 11 вересня 2001 року.  Як американський дипломат, я працюю для впровадження політики, яка, в своїй основі, спрямована на захист громадян в Сполучених Штатах і в усьому світі. Ось чому, ми так багато працюємо, аби координувати свої дії з нашими друзями і союзниками по всьому світу, щоб, наприклад, ядерна зброя не потрапила до чужих рук, і щоб країни були мирними і стабільними, і щоб люди мали можливість обирати своїх лідерів в рамках демократичних процесів. Таким чином, щороку 11 вересня, я не тільки думаю про страшну трагедію, яка сталася в 2001 році, але я також знову зобов’язуюсь грати свою невелику роль у спробі зробити світ безпечнішим і мирним.

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День шостий: 9/11 змінило моє життя

Автор Кумар Лахавані, спеціаліст інформаційних технологій

Read in English

Вранці 11 вересня 2001 року я вилетів з Ґрінсборо, штат Північна Кароліна, до Вашингтона, округ Колумбія, на один день, щоб зустрітися у Державному департаменті із директорм Офісу президентського персоналу.  Для мене це була важлива зустріч, оскільки директор мав повідомити мені, що я мав робити далі, щоб мене прийняли до Держдепартаменту.  Я сів на рейс о 6 ранку і о 7:20 прибув до вашингтонського національного аеропорту імені Рейгана.  Зустріч була призначена на 11 ранку, отже я вирішив скористатися залою для клієнтів авіакомпанії «Дельта», посидіти і попрацювати над деякими робочими завданнями.

Близько дев’ятої мені на мобільний зателефонував товариш з Коннектикуту і сказав, що у нью-йоркські вежі-близнюки врізався літак – йди подивися.  Я проковтнув каву і пішов до телеекрану, щоб побачити на власні очі.  Справді, літак врізався в одну з веж-близнюків.  Я свого часу працював над проектами у Нью-Йорку і знав скільки маленьких літаків сновигає над містом увесь час.  Мені навіть примаритися не могло, що на Сполучені Штати хтось напав.  Бачите, востаннє на нашу територію нападали у 1941 році – Перл Харбор.  Тоді більшість із нас ще навіть не народилися.  Більшість американців гадки не мала, що це таке, бути заатакованими на власній території.

Отже, виходячи з того, що я ніколи на бачив, щоб хтось нападав на мою країну, я вирішив: «це якийсь пілот-новачок не впорався з керуванням і випадково влетів у одну з веж-близнюків».  На годиннику було 9:02.  Я повернувся, подзвонив своєму другові Бобу Кеттелу і сказав, що я вважаю, це просто нещасний випадок.  Пішов за додатковою кавою і проходячи знов повз телеекран бачу, що другий літак врізається у вежі-близнюки.  На диво, мій мозок усе ще підказує: «о, ще один літати не вміє».  Як же ж далеко це було від справжньої ситуації, яку демонстрували мільйонам глядачів наживо по телевізору.

Десь о 9:20 нам оголосили, що аеропорт ім. Рейгана зачиняється.  Я схопив свій портфель з лептопом, подзвонив до компанії «Герц», де замовляв авто в оренду, щоб з’їздити до Держдепартаменту в район Фоґґі Боттом, — думаю, пересвідчуся, що машина для мене є, поїду до Держдепу і почекаю там.  Відділ обслуговування клієнтів «Герцу» в аеропорті ім. Рейгана не відповідав, отже я вирішив йти на метро, щоб доїхзати до станції «Фоґґі Боттом» і звідти пішки дійти до головного будинку Держдепу.  Виходячи з аеропорту, я бачив, що його покидають сотні й тисячі людей.  На платформі метро я вдихнув свіже повітря прохолодного вересневого ранку і подивився у блакитне небо.  Сів на потяг метро і він рушив, проїжджаючи станції «Кристал Сіті», «Пентагон Сіті» і «Пентагон».  Я не знав, що у тоой час, як я їду в метро, третій літак врізався у будівлю Пентагону.  Поїзд метро доїхав до Пентагону, постояв хвилину і почав рухатися назад в бік аеропорту.

Національний аеропорт ім. Рейгана
Національний аеропорт ім. Рейгана

Я не розумів, що відбувається.  Як я вже сказав, якщо на вас ніколи не нападали, ви не знаєте, як це відчувається.  Багато з нас опинилися в такому стані.  Ми, американці, за природою, люди довірливі, і більшість з нас навіть уявити не могли, чому б хтось хотів на нас напасти.  Ми допомагаємо іншим народам, надаємо допомогу по всьому світу, ділимося своїми досягненнями в медицині, науці, технологіях, сільському господарстві, доступі до чистою води і тд. і т.п. з усім світом, то ж чому б хтось мав на нас нападати?

Коли ми повернулися на станцію метро «Аеропорт ім. Рейгана» в повітрі відчувався запах авіаційного гасу з літака, який вдарився у Пентагон лише кількома хвилинами раніше.  Запах був сильний і їдкий.  Можна було навіть бачити дим, що піднімався від Пентагону.  Мій розум став задаватися питаннями і я повільно почав усвідомлювати, що моя країна зазнала нападу.

Я пішов до стійки «Герцу», де тепер сотні людей намагалися орендувати авто.  Більшість людей, мабуть, намагалися знайти спосіб повернутися додому до своїх близьких у Нью-Йорку, оскільки щогодинні рейси туди були скасовані, як і всі інші вильоти.  Мені пощастило – мене відправили на другий поверх, там я отримав свою машину і поїхав.  Виїзд з аеропорту був повільним, бо транспорт закоркувався.  Я слухав радіо і ставало все страшніше, бо повідомлялося про вибухи біля Капітолію і Державного департаменту (пізніше я довідався, що це виявилося неправдою).  Їдучи повз потік людей, яки безцільно йшли зі своїми речами у руках (покидаючи аеропорт), я звернув увагу на літню пару, яка несла по дві валізи кожен.  Подружжя на вигляд мало років по 70 з гаком.  Я подумав, що це могли б бути мої батьки, зупинився, запитав, куди їм і запропонував підвезти.  Вони просто шукали телефон, щоб подзвонити синові, і повідомити, де вони опинилися.  Ми безуспішно намагалися додзвонитися їхньому синові з мого мобільного – усі лінії були перевантажені і пробитися не виходило.  Ми їхали з півгодини і нарешті добралися до готелю «Маріотт» в Кристал Сіті (на відстані усього однієї милі).  Я завів літнє подружжя всередину, де вони могли посидіти у лоббі, почуваючись трохи впевненіше, і, можливо, скористатись дротовим телефоном з готелю.  Вони благословили мене і я поїхав далі, усе ще сподіваючись встигнути на свою зустріч об 11-ій.

Але коли я знов сів до авто, їхати було неможливо.  Всі шляхи були заблоковані транспортом.  Увесь Округ на цей час було закрито, і люди намагалися потрапити додому усіма способами, навіть пішки покидаючи Округ.  У цей час задзвонив мій телефон.  Подруга дзвонила з Північної Кароліни, щоб довідатися як я.  Вона знала, що це мав бути «важливий для мене день у Державному департаменті», і турбувалася, чи зі мною все в порядку.  Вона працювала на корпоративну штаб-квартиру авіакомпанії «Ю.Ес. Ейрлайнз»,яка була розташована лише за милю від місця, де опинився я.  За нею також було закріплене корпоративне помешкання, що знаходилося неподалік.  Отже вона сказала мені піти до офісу її компанії, взяти ключі від її квартири і посидіти там, подивитися телевізор, з’ясувати, що відбувається.  Мені вдалося зайти до офісу, забрати ключі і дістатися до її помешкання.  Я увійшов, увімкнув телевізор і не міг повірити у те, що бачив.

На Сполучені Штати напали.  Світовий торговельний центр зруйновано і тисячі людей поховані у руїнах.  Терористи влучили і в Пентагон, а ще один захоплений літак десь у повітрі.  Це був той літак, що пізніше впав у Шенксвілі, Пенсільванія – кілька сміливців з-поміж пасажирів зірвали плани терористів, після того як довідались по своїх мобільних про те, що сталося з СТЦ і Пентагоном.  Я дивився новини і сльози текли моїм обличчям.  Я не міг повірити, що Світовий торговий центр зруйновано і що забрано життя стількох безневинних людей.  Я бачив у прямому ефірі кадри з Пентагону, куди врізався третій літак і молився також за людей у цій будівлі.
Я розумів, що тепер я ніяк не дістануся центральної частини Вашингтону , щоб потрапити на призначену зустріч.  Транспорт за вікном ледь рухався.  Оскільки в моєму розпорядженні було авто, я подумав, чи не поїхати додому у Ґрінсборо (приблизно 450 кілометрів).  Якраз у цей час задзвонив телефон.  Телефонували з «Ю.Ес. Ейрлайнз» — довідатися, що я роблю.  Я відповів, що зі мною все гаразд і я думаю повертатися додому машиною.  Оскільки авіасполучення зупинилося, декілька працівників «Ю.Ес. Ейрлайнз» шукали способу дістатися у регіон Вінстон-Сейлем.  Я подумав, що було б непогано їх підвезти.  Разом ми почувалися б якось впевненіше і безпечно дісталися б додому.  Отже, я запропонував їм їхати зі мною.  На той час була вже друга година дня.  Четверо працівників «Ю.Ес. Ейрлайнз» прибули і ми виїхали у Північну Кароліну.

Пентагон після нападу терористів
Пентагон після нападу терористів

Це була довга дорога додому – ми слухали радіо, обговорювали події того дня і що вони могли означати для нашої країни.  У всіх в очах стояли сльози – за нашу країну, за загиблих у СТЦ, в літаках, у Пентагоні, за наших рідних, за наших друзів.  Ми молилися за Сполучені Штати і за американців, які загинули того дня.  Це була довга дорога додому!

Ми дісталися Ґрінсборо під десяту вечора.

Моє життя назавжди змінилося того дня.

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День п’ятий: Епіцентр 9/11 у Пентагоні

Автор: Вільям Гендерсон, керівник відділу з правоохоронних питань

Read in English

Злодіяння і трагедія – такі перші асоціації, що спадають на думку, коли йдеться про 11 вересня 2001 року. Але ж ми знаємо, що насправді це був також день героїзму і надзвичайної відданості обов’язку. Більшість героїв добре відомі. У Нью-Йорку Пожежне управління зреагувало швидко і відважно і багато його працівників віддали свої життя того дня. У повітряному просторі над Пенсільванією група пасажирів рейсу 93 авіакомпанії «Юнайтед» дала бій убивцям, що захопили літак. А у Вашингтоні Арлінгтонське пожежне управління кинулося на допомогу буквально за хвилини після того, як авіалайнер врізався у будівлю Пентагону.

Проте, з незрозумілих для мене причин, одна група відважних людей залишалася здебільшого поза увагою у тижні безпосередньо по тих жахливих подіях. Агентство захисту службовців, тоді відоме як Захисна служба Міноборони – це фактично поліцейські сили, що відповідають за безпеку і дотримання правопорядку у Пентагоні. Буквально за секунди по тому як рейс 77 авіакомпанії «Амерікен Ейрлайнз» врізався у стіну будівлі, десятки поліцейських Захисної служби мчали до місця катастрофи.

Я того ранку був у своєму кабінеті в Пентагоні. Мої обов’язки як цивільного юриста Міністерства оборони включали роботу з правових питань із Захисною службою, отже я чітко знав чого вони хотять від працівників Пентагону у випадку надзвичайної ситуації – покинути будівлю і не плутатись під ногами. Я також знав, що вони самі робитимуть – йтимуть просто назустріч небезпеці.

Наступними днями багато з цих поліцейських офіцерів розповідали мені про те, через що їм довелося пройти. Один офіцер не міг забути жінку, яка бігла йому на зустріч, а шкіра плавилася на її простягнутих руках. Інші офіцери першими увійшли до конференц-залу, де навколо столу у кріслах залишились сидіти обвуглені тіла. Дехто з офіцерів отримав опіки й пухирі, коли шукав за пораненими серед руїн залитих сумішшю авіаційного гасу, води і інших речовин.

Хоча на обличчі кожного з офіцерів були очевидні ознаки нелюдської напруги, вони зупинялись навіть щоб просто перевести подих. Експерти з безпеки непокоїлися, що терористи запланували нові теракти незабаром після першої хвилі. Захисна служба залишалася на передовій боротьби за безпеку Пентагону. У той же час продовжувалися зусилля з гасіння вогнищ пожежі, потім, протягом тижнів, – із пошуків тисяч фрагментів людських тіл, і Захисна служба також відігравала ключову роль контролі доступу на місце трагедії.

Будівля Пентагону після теракту

Важливо, звичайно, відзначити що і інші працівники Пентагону виконували свою частину роботи. Наприклад, 12 вересня, хоча у будівлі усе ще палала пожежа і двічі оголошувалася евакуація через повідомлення про літаки, що тимчасово виявилися не ідентифікованими, пролітаючи поблизу, тисячі самовідданих державних службовців повернулися на свої робочі місця. І десятки з них ще й вишикувалися в чергу здавати кров у відділку «Червоного хреста» організованому в будівлі.

Я намагаюся заповнити свою пам’ять про той жахливий період в історії нашої Батьківщини думками про усіх героїв Нью-Йорку, Пенсільванії і Вашингтону. Але коли я думаю про найперші моменти того дня у Пентагоні, я особливо згадую відвагу і професіоналізм чоловіків і жінок, які служили у Захисній службі Міноборони.

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День четвертий.

Автор: Свен Олсон, Начальник відділу двостороннього співробітництва

Read in English

День 11 вересня 2011 року різко змінив життя тисяч людей … Я – лише один з багатьох постраждалих … але річниця тих жахливих подій ще й досі дуже емоційний день для мене… навіть через багато років… Парадокс, але той історичний момент став для мене і причиною величезних втрат і несподіваних надбань… і через це почуття мої змішані. Ланцюг подій, початок яким поклав день 11 вересня, призвів до закінчення мого шлюбу, який тривав 24 роки… однак через багато він привів мене до іншого кохання, яке було б неможливим без 11 вересня. Бізнес, який я побудував і якому був відданий, перейшов до друзів та родини… але він витримав і розквіт, навіть за тієї поганої у багатьох відношеннях економіки. Життя, яке в мене було, скінчилося… змінилося совсім іншою реальністю… і хорошою, і поганою… але однозначно складнішою.

Вранці 11 вересня 2001 року я спав у себе вдома в Тусоні, штат Аризона. Я був на відстані трьох часових поясів на захід від подій, які відбувалися в Нью-Йорку і Вашингтоні, коли мене розбудив ранній дзвінок і я дізнався, що трапилося. У той час у моїй сім’ї жила німецька студентка за обміном. Розбудивши її, ми разом спостерігали за подіями по телевізору і плакали, тоді як падали вежі. Буквально в той момент, коли впали вежі, я відчув, що моє життя зміниться. Я є членом Національної гвардії. Я зобов’язався служити у разі потреби … і ця потреба була очевидна на екранах кожного телевізору в США.

Наступного дня я приєднався до служби безпеки аеропорту … яка невдовзі скінчилася… але протягом місяця я побував у численних відрядженнях … і наступні 27 з 36 місяців я провів на військовій службі по всьому світу … включаючи США, Європу і бойове розгортання в Іраку. У перші дні війни сім’ям членів Національної гвардії майже не надавали підтримки щодо боротьби зі стресом від численних дислокацій … і моя сім’я вважається нещасним випадком. Шлюб розпався … Родина розбита. У мене був діагностований посттравматичний стресовий розлад після служби в Іраку, і тільки завдяки неймовірній допомозі лікарні ветеранів Аризони … я можу писати цей блог для вас сьогодні … здоровим, щасливим і зціленим ззовні і зсередини! Continue reading “Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День четвертий.”

Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День третій: Для чилійських делегатів на торговельних переговорах 11 вересня у Вашингтоні співпало із сумними роковинами піночетівського путчу

Автор: Джеймс Вулф, прес-аташе

Read in English

Я ледве-ледве розумів, що казав диктор з тихого радіо у галасливій кав’ярні, коли почув перші повідомлення про терористичні акти 11 вересня.  Щось про літак, який вдарився у Світовий Торговельний Центр і про пожежу.  Ці перші повідомлення по радіо не звучали аж надто тривожно, оскільки багато людей, і я серед них, припускали, що це якийсь із невеликих туристичних літаків чи вертольотів, які літають над Мангеттеном, зазнав аварії. Я вийшов із кав’ярні на Конектикут авеню поруч із станцією метро Ван Несс/Ю-Ді-Сі і пішов у напрямку Правничої школи університету Говард, відчуваючи більше цікавість, ніж тривогу.  Як дипломат з торговельних питань у Бюро ізсправ Західної півкулі Державного департаменту, я був одним із ключових контактерів Держдепу на переговорах із укладення Угоди про вільну торгівлю між США і Республікою Чилі.  Розпочинався другий день тижневих переговорів, що відбувалися у приміщеннях університету.

13 сентября 2001 года: Нью-Йоркский пожарный смотрит на останки Южной башни ВТЦ
13 сентября 2001 года: Нью-Йоркский пожарный смотрит на останки Южной башни ВТЦ

Коли я прибув до головного входу до будівлі, де мали зустрічатися групи переговірників, мій колега Кріс запитав мене, чи я чув новину – другий літак врізався у іншу вежу. Ми подивилися один на одного і одночасно вимовили два слова «Аль Каїда».  Один літак міг бути нещасним випадком, два були терактом.  Ми раніше пропрацювали разом пару років у Боснії, де тоді ще були свіжими рани війни і насильство усе ще часом піднімало голову; і ми були ще там, коли НАТО провело акцію проти Сербії на захист косівських албанців.  Вдивляючись у чорно-білий екран маленького телевізора у кабінці охоронця, на якому палали вежі-близнюки, ми, здавалося, знов повернулися до тих обставин.  Новинний випуск став повідомляти про літак, який впав на Пентагон, і про те, що втрачений зв’язок із ще одним літаком у польоті – може він летить сюди, де перебуваємо ми?  Поповзли навіть чутки про вибух замінованого авто у Державному департаменті, але їх швидко спростували.  Щойно ми зібралися піднятися до кабінету голови делегації на перемовинах, щоб вирішити, чи не відправити усіх по домівках, повідомили про падіння Південної вежі СТЦ.  Лише двома місяцями раніше я стояв на ній разом із своєю дружиною, її батьками і племінником.  Тепер вежі немає.

Перемовини того дня скасували, всі з тривогою чекали, що ще може статися.  Ще один літак попрямує на Вашингтон?  Вибухи та інші теракти готуються для метро? Оскільки було наказано евакуювати і розпустити по домівках людей із державних установ у Вашингтоні, підприємства і навчальні заклади вчинили так само, включно із університетом Говард – отже, ми не могли б продовжувати перемовини навіть якби хотіли, але ні в кого такого бажання і не було.  Ми незабаром дізналися, що для чилійців цей день і так вважався сумною датою – річницею військового перевороту генерала Аугусто Піночета 1973 року проти президента Сальвадора Альєнде.  Багато з членів їхньої делегації мали родичів, які змушені були переховуватися за кордоном або зазнали переслідувань в часи 15-річної диктатури Піночета.  Гостро відчувалося їхнє переживання, що вони тут відірвані від своїх родин у Сант’яго на тисячі кілометрів.  Наш першочерговий обов’язок як приймаючої сторони був допомогти їм повернутися до свого готелю через місто, яке тепер вважалося можливою мішенню нових нападів терористів, у якому неможливо стало упіймати таксі і більшість працівників евакуйовувалися.  Ми поназбирали достатньо машин серед американських переговірникв, хоча й не без проблем (бо я, наприклад, того дня приїхав на метро), і змогли завезти чилійців до готелю, а потів самі розійшлися по домівках.  Кріс підвіз мене поближче до моєї квартири у районі Фоґґі Боттом, у десяти кварталах від Білого дому.  Майже увесь транспорт у цей час сунув у протилежному напрямку.

Коли я повернувся, дружина була вдома, і ми кілька наступних годин невідривно стежили за телеекраном і намагалися додзвонитися до друзів у Нью-Йорку, щоб довідатися, чи з ними усе гаразд (лише за три дні я дізнаюся, що моя знайома, яка працювала у СТЦ, пішла з цієї роботи за пару тижнів перед тим).  Ми також відповідали на численні дзвінки від наших друзів та родичів з США і Європи, які усі хотіли пересвідчитися, що з нами нічого на трапилося.  Мобільний зв’язок протягом більшої частини дня не працював через перевантаження, бо люди масово намагалися довідатися про долю своїх близьких.  Зрештою, ми вирішили перерватися і пішли пішки крізь Джорджтаун, Фоґґі Боттом і по Меморіальному мосту, з якого побачили дим, що піднімався з боку Пентагону.  І знов я відчув себе незатишно, ніби мене повернули назад на вулиці Боснії і Герцеговини 90-х років.  Стало зрозуміло, що для Сполучених Штатів Америки світ змінився.

Ми відновили торговельні переговори із чилійською стороною в університеті Говард наступного дня.  А що лишалося робити?  Життя мало продовжуватися, та й їхня делегація все одно застрягла тут, бо всі аеропорти наступні кілька днів лишалися зачиненими.  Я раніше планував організувати того тижня для чилійської делегації похід на бейсбольний матч команди «Балтімор Оріолс», але усі культурні і спортивні заходи на ті перші дні скасували, отже розвіятися таким чином не вийшло.  Врешті решт «Оріолз» повернули гроші за скасовану гру і ми організували натомість автобусну екскурсію і придбали квитки до Національного акваріуму в Балтіморі, щоб вони не залишалися наодинці зі своїми тривогами у готельних номерах.  Наприкінці тижня наша чилійська делегація була на одному з перших рейсів, яким знов дозволили вилітати з міжнародгого аеропорту Вашингтон Даллес.  Національний аеропорт Вашингтона імені Рональда Рейгана (розташований значно ближче до міста) залишався зачиненим ще декілька тижнів – я сам був вже серед перших, хто прибули туди, коли аеропорт знов запрацював, до речі, повертаючись, за співпадінням, якраз з Чилі, і тоді термінали все ще виглядали як покинуте людьми місто-привид.

Будівництво нового світового торгівельного центру, січень 2012 року
Будівництво нового світового торгівельного центру, січень 2012 року

Вашингтон залишається після 11 вересня напруженим місцем – заходи безпеки посилено у більшості урядових і інших громадських будівлях – але ми, на щастя, залишили позаду непевність і страх, які охопили стількох людей у ті перші дні й тижні відразу по терактах.  Вже немає частих оголошень про підвищення рівня небезпеки, повідомлень про листи із сибіркою, надіслані до урядових установ, і страху перед поїздкою в метро.  Бін Ладен мертвий.  Але люди не забувають, що США не можуть вважати себе недоторканими.  І скільки б ми не скаржилися, що заходи безпеки в аеропортах стали такими нав’язливими через 11 вересня і терористів, які намагалися доповнити його спадок, я щороку у цей час згадую про свою скорботу за загиблими і свою вдячність чилійцям, що були із нами, і про наші господарські обов’язки перед ними, які не залишали нам іншого вибору, крім як рухатися далі.