Двопартійна система США

Автори посту: Аламанда Гріббін, співробітник політичного відділу Посольства США, Доріс Ернандес, інтерн політичного відділу Посольства США

Read in English

Авраам Лінкольн, перший президент США від Республіканської партії (1861-1865)
Авраам Лінкольн, перший президент США від Республіканської партії (1861-1865)

Перший президент США, Джордж Вашингтон, попереджав про негативні наслідки для новоствореного народу і демократичних основ,  які може завдати формування політичних партій.

До американської революції страх фракційності і політичних партій глибоко вкоренився в американській політичній культурі. Такі лідери як Вашингтон і Томас Джефферсон сподівалися, не зважаючи на думку більшості, що їх новий уряд, заснований на Конституції, буде прагнути єдності.

У своєму прощальному зверненні Джордж Вашингтон висловив побоювання, що політичні партії «організовують фракції, щоб штучно їх підсилити; або, щоб поставити на місце делегованої волі нації волю партії».

Однак, політичні партії в Сполучених Штатах все ж сформувалися, беручи початок у кабінеті Джорджа Вашингтона. Одна партія, партія федералістів, на чолі з Олександром Гамільтоном, виступала за сильну централізацію уряду і тісні зв’язки між урядом і бізнесом. Джеймс Медісон і Томас Джефферсон заснували демократично-республіканську партію, яка підтримувала обмежену роль центрального уряду та більш популістський підхід до керування.

Під час виборів 1800 року кандидат від демократів-республіканців Томас Джефферсон переміг кандидата від федералістів Джона Адамса, ставши першим президентом – представником політичної партії. Після цих виборів влада федералістів почала повільно скорочуватися, поки, нарешті, не зникла повністю у 1820 році.

Ендрю Джексон, як правило, вважається першим президентом Сполучених Штатів від Демократичної партії
Ендрю Джексон, як правило, вважається першим президентом Сполучених Штатів від Демократичної партії

Незважаючи на зникнення партії федералістів, Демократично-республіканська партія продовжувала існувати, але була розділена на фракції. Одна фракція демократів-джексоніанців на чолі з героєм війни і майбутнім президентом Ендрю Джексоном перетворилася в сучасну демократичну партію. З’явилися також інша фракція, партія вігів, але пізніше була витіснена Республіканською партією, що виступала проти рабства. Першим президентом-республіканцем було обрано Авраама Лінкольна.

Хоча двопартійна система, представлена Демократичною і Республіканською партіями, все ще зберігається в Сполучених Штатах сьогодні, політика відстоювання  інтересів кожної з цих сторін протягом всієї історії постійно змінювалася, залежно від умов і змін у політичному середовищі. Починаючи з 1848 року на президентських виборах фігурують кандидати виключно від демократичної та  республіканської партій. Однак, були рідкісні винятки кандидатів від третіх партій, які набирали значний відсоток голосів.

Теодор Рузвельт, засновник Прогресивної партії "Bull Moose"
Теодор Рузвельт, засновник Прогресивної партії “Bull Moose”

Мабуть, найуспішнішою третьою особою в американській політиці була партія «Bull Moose», також відома як Прогресивна партія. У 1912 році президент Теодор Рузвельт втратив можливість стати кандидатом від республіканської партії і побудував свою кампанію на основі нової Прогресивної партії, яку назвали «Bull Moose». Хоча він і не переміг на виборах, він зумів отримати більше 27% голосів, що робить його найуспішнішим в історії третіх партій.

Зовсім недавно, у 2000 році, Ральф Надар, захисник прав споживачів, став на виборах кандидатом від Партії зелених. Він сказав, що став кандидатом через те, що ніхто у Вашингтоні не звертав увагу на його програму.

Хоча він отримав усього 2,74% голосів, деякі кажуть, що ця третя особа вартувала кандидату Альберту Гору перемоги на виборах 2000 року.

Хоча  більшість інших демократичних країн мають багатопартійні системи, треті особи, які регулярно з’являються на американській політичній арені можуть бути заглушені великою партією, що поглинає їх ідеї. Ці треті особи, як правило, формуються для вирішення ключових питань, якими нехтують всі великі партії.

Оскільки двопартійна система залишається основною в політиці США, американський письменник, автор книги: «Чи можлива тут демократія?» Рональд Дворкін закликає лібералів і консерваторів усвідомити, що у кожної команди – одна мета – покращення нації, тому вони повинні співпрацювати найефективнішим  чином.

 

Федералізм: стара ідея і її сучасне застосування

Лері Соча, офіцер консульського відділу Посольства США

Read in English

Капітолій - будівля Конгресу США
Капітолій – будівля Конгресу США

Що спільного між контролем над вогнепальною зброєю, одностатевими шлюбами і медичною марихуаною? Те, що всі вони пов’язані темою федералізму, з якою я мав нагоду виступити та провести обговорення зі студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка два тижні тому. Федералізм є одним з тих політичних наукових термінів, що може здатися досить нудним на перший погляд. Тим не менш, багато питань, які домінують у заголовках статей американської преси, включають цей важливий конституційний елемент.

Федералізм являє собою систему правління, при якій влада ділиться конституцією між центральним урядом і регіональними органами влади. Можливо, найбільшим страхом у лідерів нашої нації під час написання конституції, була можливість централізації влади в руках занадто малої кількості людей. Пам’ятаєте, як в центрі уваги твору Томаса Джефферсона і національного обурення в Декларації незалежності була самотня фігура короля Георга III? Колеги Джефферсона, Джордж Вашингтон та Бенджамін Франклін, були дуже обережні, і створили уряд з поділом влади таким чином, щоб жодна людина або група не змогли домінувати. 

В результаті, в 1789 році була ратифікована Конституція США, яка використовується донині. Національний уряд країни має повноваження, яких окремі штати не мають, наприклад, право оголошувати війну і карбувати монети. Тим не менш, десята поправка до Конституції залишає деякі повноваження для урядів штатів. Тобто, якщо в якомусь в конкретному питанні Конституцією США не делеговано повноваження національному уряду, то повноваження “зарезервовано відповідно за штатами, або за народом”.

Тож який зв’язок  між Джорджем Вашингтоном та питаннями контролю над вогнепальною зброєю, одностатевими шлюбами та медичною марихуаною? Усі ці питання пов’язані з повноваженнями та рішеннями як на державному рівні, так і на рівні окремих штатів. Наприклад, виборці Каліфорнії узаконили використання медичної марихуани в 1996 році. В Конституції США немає згадки про марихуану. Отже, це справа кожного окремого штату вирішувати, відповідно до Десятої поправки, вірно? Але все  трохи складніше, бо федеральний Закон контролю за речовинами 1970 року передбачає кримінальну відповідальність за вживання марихуани , за будь-якої мети. Федеральний уряд має Конституційне право регулювати торгівлю між штатами, а вирощування і використання марихуани в одному штаті може вплинути на загальний ринок марихуани в багатьох штатах. Отже, ми отримуємо певні правові напруженості в таких штатах, як Каліфорнія, де існує конфлікт між законом штату та федеральним законом.

“Ну, хіба це погано для демократії і верховенства закону?” – запитав мене один студент. І я відповів, що одним з аргументів на захист федералізму є те, що така система дозволяє штатам спробувати закони на місцевому рівні, щоб побачити, чи зможуть вони спрацювати, в один прекрасний день, в просуванні свободи і демократії на національному рівні. На щастя, в Сполучених Штатах існують такі сильні інституції, як Верховний суд США, який займається розробкою цих питань. Рішення суду в тлумаченні Конституції є вищим законом країни. А що ж до контролю за зброєю і одностатевими шлюбами? Слідкуйте за новинами. Верховний суд США уже пише наступний розділ підручника з політології, поки я друкую цей пост на блозі.