Революція у викладанні

9507694313_c43956372d_cАвтор посту: Кристал Бок Тіссен, тренер з викладання англійської мови

Read in English

Коли я увійшла до кімнати, де було дев’ятнадцять молодих українських викладачів англійської мови, то відчула, що зараз почнеться щось набагато більше, ніж просто навчання.

9510471632_0b3bae6a34_cМене запросили провести навчальний тренінг з методології і передової практики викладання англійської мови для викладачів-початківців у рамках щорічної програми, яку організовує Посольство США. Під час тренінгу ми розглянули такі теми, як планування уроків, виправлення помилок і використання технологій та соціальних медіа в процесі викладання англійської мови. Головним акцентом тренінгу був комунікативний та особистісно-орієнтований підхід до навчання (що не так часто використовується у цій  частині світу). Коли я готувалася до тренінгу, я часто чула вислів «Вони спраглі до знань». І, без сумніву, це прагнення до знань відчувалося протягом усього навчання.

Бути молодим викладачем англійської мови і водночас учнем – це дуже цікаво. В нашій грандіозній освітній еволюції ми перебуваємо на межі трансформації не тільки того, як треба викладати мову, але і того, як це зробити безпосередньо в наших класах. Це особливо стосується України, де  англійська мова з її складними граматичними правилами, якою раніше часто користовувались тільки для перекладу, підкорилася поколінню обізнаних з інтернетом учнів, які готові реально використовувати її, щоб спілкуватися з усім світом. Отже, багато прийомів, що застосовувалися раніше у викладанні англійської мови, відійшли в минуле. Молоді вчителі зараз починають усвідомлювати, що вони започатковують наступну навчальну революцію. Вони будуть першими ланками у ланцюжку змін, а змінювати, як ми всі знаємо, неймовірно складно.

9510490234_137cd9d0f9_cІ, як я вже казала, водночас страшно й цікаво.

Наприкінці чотирьох днів тренінгу до бажання оволодіти цікавими техніками викладання англійської мови приєдналися відчуття потужності здобутих знань і можливостей, а також того, що революція починається вже зараз, із цим поколінням нових учителів. Наявність такої програми й семінарів, організованих Регіональним відділом з вивчення англійської мови, свідчить про те,  що ми готові допомогти викладачам виявити їхні проблеми, а також втамувати їхню спрагу до нових практик і методологій і зробити їх нормою, а не винятком у викладанні англійської мови в Україні.

Більше фотографій

Advertisements

Посол Пайєтт вшановує традиції багатогранної української культури під час візиту до Музею Гончара

Автор посту: Лері Соча, співробітник Консульського відділу Посольства США

Read in English

 У подарунок від Музею Івана Гончара Посол Пайєтт отримав вишиванку
У подарунок від Музею Івана Гончара Посол Пайєтт отримав вишиванку

«Важко уявити українську родину без рушника, – розповідав Петро Гончар послу Джеффрі Пайєтту. – Багата вона чи бідна, але кожна сім’я мала свій рушник».

Минулої п’ятниці, наприкінці першого тижня перебування посла США Джеффрі Пайєтта в Україні, директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Петро Гончар провів йому екскурсію музеєм. Їхня жвава розмова перетікала з кімнати в кімнату. Під пильним поглядом десятків ікон директор музею разом із послом говорили про символи релігійних образів і дух козака Мамая. Вони порівнювали художні стилі українських художників кінця ХІХ століття зі стилями художньої школи Каліфорнії, звідки посол родом. Наприкінці екскурсії вони зупинилися перед портретом Івана Гончара, чия приватна колекція була заборонена урядом за радянських часів, але згодом стала цінним національним надбанням незалежної України. «Більшість музеїв у радянський період були засновані на ідеї класової боротьби. А Іван вважав, що музей має об’єднувати, а не розділяти, – пояснював директор музею. – Ідея родини, на його думку, була головною».

Майже відразу біля входу в музей відвідувачів вітають десятки чорно-білих фотографій українців, яким уже більше ста років. Деякі з них – сімейні портрети. На інших зображені  весільні урочистості. А на рівні очей глядач може побачити своє зображення у… дзеркалі. Щоб краще зрозуміти Україну, відвідувачеві, незалежно від того, звідки походить його коріння, вже з його першого кроку у музеї пропонують відчути себе українцем.

Музеєві Івана Гончара випала честь стати однією з перших зупинок у подорожі посла Пайєтта Україною. Посол звернув увагу на довгий рушник, що символізує подорож, а витончено вишиті квіти і птахи – родючі землі України і подякував директорові Петру Гончару за чудове знайомство з багатством української культурної традиції і давньої європейської історії країни. На завершення директор Гончар подарував послу Пайєтту вишиванку, вишиту в колористичній традиції часів гетьмана Павла Полуботка – козака й  політичного та військового лідера лівобережної України у 1722–1724 роках.

Відео

Фото

Інтерв’ю з Хобартом Ерлом, першим американцем, який став Народним артистом України

Автор посту: Емма Хатчінз, інтерн Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні

Read in English

Хобарт Ерл, американський художній керівник і диригент Національного одеського філармонійного оркестру
Хобарт Ерл, американський художній керівник і диригент Національного одеського філармонійного оркестру

Хобарт Ерл, американський художній керівник і диригент Національного одеського філармонійного оркестру, який підняв його на новий щабель і був удостоєний звання Народного артиста України наказом президента України Віктора Януковича від 27 червня 2013 року,  люб’язно погодився надати інтерв’ю Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні  і розказати про все, починаючи з його реакції на нагороду і дружби з українським актором Богданом Ступкою, і закінчуючи його пропозиціями щодо поліпшення архітектурного вигляду Одеської філармонії. Докладнішу статтю про внесок пана Ерла в українську музику та культуру можна знайти тут.

 Ви є першим і єдиним американським митцем, який отримав звання «Заслужений артист України», а згодом і звання «Народний артист України». Що Ви відчували, коли дізналися, що отримаєте цю нагороду, особливо враховуючи Ваш статус іноземця в Україні?

Я був у Москві, здійснював запис із Державним симфонічним оркестром Росії у Великому залі Московської консерваторії, коли отримав електронний лист від одного з приятелів з  Києва з вітаннями з нагоди отримання цієї нагороди. Моєю першою думкою було: «Він що, жартує зі мною?»  Проте, за півгодини мої колеги знайшли на офіційному сайті президента України підтвердження, що це правда. Я був вражений. Наступного дня в Москві був незабутній момент, коли оркестр аплодував мені стоячи та грав туш на сцені Великого залу консерваторії.  Це звання для мене – дійсно велика честь. Коли я перебував у Москві, думками звернувся до мого покійного друга, видатного українського актора Богдана Ступки. Шість місяців тому, коли я востаннє приїжджав до Москви, я жив в Українському культурному інституті, в кімнаті, де він завжди зупинявся і на якій тепер є меморіальна дошка, присвячена Богдану Ступці. Протягом 1990-х років Богдан часто приходив на мої концерти з Національним одеським філармонійним оркестром в Києві, і обов’язково заходив за куліси зі своїм маленьким онуком. Пізніше, під час свого перебування на посаді Міністра культури (кінець1990-х років), одного разу він мені сказав: «Хобарт, Ви повинні бути Народним артистом», і почав розкручувати цю ідею, хоча за законом повинно пройти мінімум 10 років між отриманням звання «Заслужений» і «Народний». Тепер я згадав його слова і подумав, що Богдан був би радий бачити цей титул, яким мене нагородили після стількох років.

 Чому Ви вирішили працювати в Україні і що змусило Вас залишитися тут так довго?

Це питання задають мені знову і знову. І про це вже багато писали (наприклад,  у «Рідерз Дайджест» за 1996 рік).  Можна сказати, що моя доля має багато спільного з географією, а моє перебування у Відні, зокрема, стало однією з головних причин того, що я опинився в Україні.  Якби я не жив у Відні наприкінці 1980-х років,  я, напевно, ніколи б не поїхав далі на схід. До речі, Богдана Ступку я вперше зустрів у Відні у 1991 році під час гастролей, де він виступав  з театром ім. Івана Франка у Віденській опері. Саме того вечора я вперше  почув українську мову. Коли я збагнув, що не можу зрозуміти кожне третє чи четверте слово, до мене дійшло, що те, що я чув не було російською мовою. А що змусило мене залишитися в Одесі так надовго, то це, напевно, також «доля», хоча я хотів би додати, що ми, диригенти, багато подорожуємо. Я щороку даю концерти в багатьох країнах світу.

Який Ваш улюблений музичний твір  для виконання в Україні? Як вирішуєте, які композиції виконувати?

Протягом багатьох років я виступав з концертами в дуже різних залах і театрах по всій Україні і маю визнати, що оперні театри в Києві, Одесі та Львові дуже особливі. Однак, без сумнівів, філармонія в Одесі – мій улюблений концертний зал. Це також, безперечно, найкращий концертний зал для симфонічних оркестрів в країні. Сумно те, що потенціал цього залу ще мало хто зрозумів, незважаючи на численні рекомендації, зроблені видатним акустиком Расселом Джонсоном у доповіді про цей концертний зал.  Але найприємніше в цьому те, що якщо ці рекомендації будуть втілені, то, як сказав один з видатних діячів: «Одеська філармонія зможе змагатися з найбільшими концертними залами Європи».

Що стосується репертуару, то Національний одеський філармонійний оркестр кожного сезону виконує широкий спектр музичних творів різних композиторів. У нас дуже різноманітний репертуар. Нещодавно у травні 2013 року ми зіграли дві світові прем’єри на гастролях у Києві, в тому числі і “Подвійний концерт” для труби і тромбона австрійського композитора Рейнхарда Зюсса, в якому грали мої друзі із студентських днів у Відні – головний тромбон Віденського філармонійного оркестру Дітмар Кубельбек та його брат Райнер, головний трубач Віденського симфонічного оркестру. Я завжди додаю до програми старі композиції та ті, що ми виконуємо вперше. І ще один плюс в цьому – завжди приємно виступати з друзями, з якими ви не так часто маєте можливість зустрітись.

 Як Ви гадаєте, яку роль відіграє  музика  і мистецтво взагалі в сучасній  Україні?

Безперечно, вона відіграє велику роль. Україна – це країна з глибокими традиціями в мистецтві. Сподіваюся, що ця роль буде з часом вагомішою. Однак, я би збрехав, якби не сказав про те, що зараз є загальна  тенденція до розвитку «поп- культури», якої не було в  минулому. Безсумнівно, треба працювати більше, щоб зберегти ці традиції, оскільки з плином часу вони зникають.

 Які Ваші плани щодо майбутнього розвитку Національного одеського філармонійного оркестру?

Протягом багатьох років ми створили прихильну аудиторію в Одесі, а також проводимо декілька щорічних заходів, які дуже популярні серед місцевого населення. У нас  також є низка ідей щодо майбутнього розвитку, в тому числі проведення різних фестивалів, для яких Одеса є дуже вдалим місцем. Час покаже. Багато можливостей для майбутнього зросту залежать від акустичного потенціалу зали, а також її потенціалу як історичної архітектурної пам’ятки. Що стосується моєї власної творчості, я планую продовжити розширювати мої професійні горизонти.

20 років успіху: історії від наших випускників програми FLEX – “Така міжнародна дружба дала нам усім змогу переглянути стереотипи щодо інших народів і культур”

FLEX LogoЦя історія є частиною серії записів у блозі, присвячених 20-й річниці Програми обміну майбутніх лідерів (FLEX) в Україні. FLEX – програма обміну №1 для школярів від уряду Сполучених Штатів. Більше інформації про американські програми обміну можна дізнатися тут

Автор посту: Аліна Нікуліна,  Програма обміну майбутніх лідерів  2010-2011, Старша школа м. Гахана, Гахана, Огайо

Read in English

Я провела 2010–2011 навчальний рік за програмою майбутніх лідерів FLEX у місті Гахана, штат Огайо.

За рік перебування в Америці я переглянула свої цінності, змінила світогляд і познайомилася з тим, як живуть інші. Упродовж навчального року я розповідала своїм новим друзям про наші традиції і навіть ділилася рецептами страв з моєї рідної країни.

Аліна Нікуліна, випускниця програми FLEX, разом з її американськими друзями
Аліна Нікуліна, випускниця програми FLEX, разом з її американськими друзями

Я завжди була комунікабельною, і це допомогло мені в американській школі. Я багато спілкувалася зі своїми однокласниками і вчителями і таким чином пізнавала закордонну систему освіти, яка дуже відрізняється від української. В американській школі, скажімо, ми могли вибирати предмети, які хотіли вивчати. Звісно, були обов’язкові уроки, але загалом нам дозволяли розвиватися у тому напрямку, якому ми самі надавали перевагу. Наприклад, я завжди цікавилася міжнародним бізнесом та іноземними мовами. Звичайно, за один рік в Америці я не змогла досконало вивчити іспанську мову, але й зараз продовжую її вчити. А в класі з міжнародного бізнесу я досягла успіху. Зайняла призові місця на кількох конкурсах і наприкінці навчання сформувала папку з грамотами, які допоможуть у моїй майбутній кар’єрі.

Водночас я отримала чудовий досвід спілкування з людьми. Тепер я маю американську родину, яка за рік стала мені близькою і рідною. У мене є друзі не лише серед американців, а й серед жителів інших країн. Така міжнародна дружба дала нам усім змогу переглянути стереотипи щодо інших народів і культур. В Америці ми всі були носіями власної культури і не лише вчилися в американців, але й вони так само вчилися у нас.

Я вважаю, що подібні програми обміну надають їхнім учасникам великі можливості. Але найбільше вони допомагають досягти взаєморозуміння, почути одне одного і будувати світ без воєн та агресії.