Одинадцята річниця 11 вересня: 11 днів пам’яті. День шостий: 9/11 змінило моє життя

Автор Кумар Лахавані, спеціаліст інформаційних технологій

Read in English

Вранці 11 вересня 2001 року я вилетів з Ґрінсборо, штат Північна Кароліна, до Вашингтона, округ Колумбія, на один день, щоб зустрітися у Державному департаменті із директорм Офісу президентського персоналу.  Для мене це була важлива зустріч, оскільки директор мав повідомити мені, що я мав робити далі, щоб мене прийняли до Держдепартаменту.  Я сів на рейс о 6 ранку і о 7:20 прибув до вашингтонського національного аеропорту імені Рейгана.  Зустріч була призначена на 11 ранку, отже я вирішив скористатися залою для клієнтів авіакомпанії «Дельта», посидіти і попрацювати над деякими робочими завданнями.

Близько дев’ятої мені на мобільний зателефонував товариш з Коннектикуту і сказав, що у нью-йоркські вежі-близнюки врізався літак – йди подивися.  Я проковтнув каву і пішов до телеекрану, щоб побачити на власні очі.  Справді, літак врізався в одну з веж-близнюків.  Я свого часу працював над проектами у Нью-Йорку і знав скільки маленьких літаків сновигає над містом увесь час.  Мені навіть примаритися не могло, що на Сполучені Штати хтось напав.  Бачите, востаннє на нашу територію нападали у 1941 році – Перл Харбор.  Тоді більшість із нас ще навіть не народилися.  Більшість американців гадки не мала, що це таке, бути заатакованими на власній території.

Отже, виходячи з того, що я ніколи на бачив, щоб хтось нападав на мою країну, я вирішив: «це якийсь пілот-новачок не впорався з керуванням і випадково влетів у одну з веж-близнюків».  На годиннику було 9:02.  Я повернувся, подзвонив своєму другові Бобу Кеттелу і сказав, що я вважаю, це просто нещасний випадок.  Пішов за додатковою кавою і проходячи знов повз телеекран бачу, що другий літак врізається у вежі-близнюки.  На диво, мій мозок усе ще підказує: «о, ще один літати не вміє».  Як же ж далеко це було від справжньої ситуації, яку демонстрували мільйонам глядачів наживо по телевізору.

Десь о 9:20 нам оголосили, що аеропорт ім. Рейгана зачиняється.  Я схопив свій портфель з лептопом, подзвонив до компанії «Герц», де замовляв авто в оренду, щоб з’їздити до Держдепартаменту в район Фоґґі Боттом, — думаю, пересвідчуся, що машина для мене є, поїду до Держдепу і почекаю там.  Відділ обслуговування клієнтів «Герцу» в аеропорті ім. Рейгана не відповідав, отже я вирішив йти на метро, щоб доїхзати до станції «Фоґґі Боттом» і звідти пішки дійти до головного будинку Держдепу.  Виходячи з аеропорту, я бачив, що його покидають сотні й тисячі людей.  На платформі метро я вдихнув свіже повітря прохолодного вересневого ранку і подивився у блакитне небо.  Сів на потяг метро і він рушив, проїжджаючи станції «Кристал Сіті», «Пентагон Сіті» і «Пентагон».  Я не знав, що у тоой час, як я їду в метро, третій літак врізався у будівлю Пентагону.  Поїзд метро доїхав до Пентагону, постояв хвилину і почав рухатися назад в бік аеропорту.

Національний аеропорт ім. Рейгана
Національний аеропорт ім. Рейгана

Я не розумів, що відбувається.  Як я вже сказав, якщо на вас ніколи не нападали, ви не знаєте, як це відчувається.  Багато з нас опинилися в такому стані.  Ми, американці, за природою, люди довірливі, і більшість з нас навіть уявити не могли, чому б хтось хотів на нас напасти.  Ми допомагаємо іншим народам, надаємо допомогу по всьому світу, ділимося своїми досягненнями в медицині, науці, технологіях, сільському господарстві, доступі до чистою води і тд. і т.п. з усім світом, то ж чому б хтось мав на нас нападати?

Коли ми повернулися на станцію метро «Аеропорт ім. Рейгана» в повітрі відчувався запах авіаційного гасу з літака, який вдарився у Пентагон лише кількома хвилинами раніше.  Запах був сильний і їдкий.  Можна було навіть бачити дим, що піднімався від Пентагону.  Мій розум став задаватися питаннями і я повільно почав усвідомлювати, що моя країна зазнала нападу.

Я пішов до стійки «Герцу», де тепер сотні людей намагалися орендувати авто.  Більшість людей, мабуть, намагалися знайти спосіб повернутися додому до своїх близьких у Нью-Йорку, оскільки щогодинні рейси туди були скасовані, як і всі інші вильоти.  Мені пощастило – мене відправили на другий поверх, там я отримав свою машину і поїхав.  Виїзд з аеропорту був повільним, бо транспорт закоркувався.  Я слухав радіо і ставало все страшніше, бо повідомлялося про вибухи біля Капітолію і Державного департаменту (пізніше я довідався, що це виявилося неправдою).  Їдучи повз потік людей, яки безцільно йшли зі своїми речами у руках (покидаючи аеропорт), я звернув увагу на літню пару, яка несла по дві валізи кожен.  Подружжя на вигляд мало років по 70 з гаком.  Я подумав, що це могли б бути мої батьки, зупинився, запитав, куди їм і запропонував підвезти.  Вони просто шукали телефон, щоб подзвонити синові, і повідомити, де вони опинилися.  Ми безуспішно намагалися додзвонитися їхньому синові з мого мобільного – усі лінії були перевантажені і пробитися не виходило.  Ми їхали з півгодини і нарешті добралися до готелю «Маріотт» в Кристал Сіті (на відстані усього однієї милі).  Я завів літнє подружжя всередину, де вони могли посидіти у лоббі, почуваючись трохи впевненіше, і, можливо, скористатись дротовим телефоном з готелю.  Вони благословили мене і я поїхав далі, усе ще сподіваючись встигнути на свою зустріч об 11-ій.

Але коли я знов сів до авто, їхати було неможливо.  Всі шляхи були заблоковані транспортом.  Увесь Округ на цей час було закрито, і люди намагалися потрапити додому усіма способами, навіть пішки покидаючи Округ.  У цей час задзвонив мій телефон.  Подруга дзвонила з Північної Кароліни, щоб довідатися як я.  Вона знала, що це мав бути «важливий для мене день у Державному департаменті», і турбувалася, чи зі мною все в порядку.  Вона працювала на корпоративну штаб-квартиру авіакомпанії «Ю.Ес. Ейрлайнз»,яка була розташована лише за милю від місця, де опинився я.  За нею також було закріплене корпоративне помешкання, що знаходилося неподалік.  Отже вона сказала мені піти до офісу її компанії, взяти ключі від її квартири і посидіти там, подивитися телевізор, з’ясувати, що відбувається.  Мені вдалося зайти до офісу, забрати ключі і дістатися до її помешкання.  Я увійшов, увімкнув телевізор і не міг повірити у те, що бачив.

На Сполучені Штати напали.  Світовий торговельний центр зруйновано і тисячі людей поховані у руїнах.  Терористи влучили і в Пентагон, а ще один захоплений літак десь у повітрі.  Це був той літак, що пізніше впав у Шенксвілі, Пенсільванія – кілька сміливців з-поміж пасажирів зірвали плани терористів, після того як довідались по своїх мобільних про те, що сталося з СТЦ і Пентагоном.  Я дивився новини і сльози текли моїм обличчям.  Я не міг повірити, що Світовий торговий центр зруйновано і що забрано життя стількох безневинних людей.  Я бачив у прямому ефірі кадри з Пентагону, куди врізався третій літак і молився також за людей у цій будівлі.
Я розумів, що тепер я ніяк не дістануся центральної частини Вашингтону , щоб потрапити на призначену зустріч.  Транспорт за вікном ледь рухався.  Оскільки в моєму розпорядженні було авто, я подумав, чи не поїхати додому у Ґрінсборо (приблизно 450 кілометрів).  Якраз у цей час задзвонив телефон.  Телефонували з «Ю.Ес. Ейрлайнз» — довідатися, що я роблю.  Я відповів, що зі мною все гаразд і я думаю повертатися додому машиною.  Оскільки авіасполучення зупинилося, декілька працівників «Ю.Ес. Ейрлайнз» шукали способу дістатися у регіон Вінстон-Сейлем.  Я подумав, що було б непогано їх підвезти.  Разом ми почувалися б якось впевненіше і безпечно дісталися б додому.  Отже, я запропонував їм їхати зі мною.  На той час була вже друга година дня.  Четверо працівників «Ю.Ес. Ейрлайнз» прибули і ми виїхали у Північну Кароліну.

Пентагон після нападу терористів
Пентагон після нападу терористів

Це була довга дорога додому – ми слухали радіо, обговорювали події того дня і що вони могли означати для нашої країни.  У всіх в очах стояли сльози – за нашу країну, за загиблих у СТЦ, в літаках, у Пентагоні, за наших рідних, за наших друзів.  Ми молилися за Сполучені Штати і за американців, які загинули того дня.  Це була довга дорога додому!

Ми дісталися Ґрінсборо під десяту вечора.

Моє життя назавжди змінилося того дня.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s