Прокинутися трохи іншим

Автор: Джеремі Боровець, волонтер Корпусу миру, група №38, молодіжний розвиток, Боярка, Черкаська область 

Цей пост написаний волонтером Корпусу Миру, який зараз живе і працює в Україні. У рамках святкування 50-річчя Корпусу Миру, американської волонтерської програми, що координується урядом Сполучених Штатів, Посольство США в Україні провело конкурс серед волонтерів Корпусу Миру з усієї України на найкращі ессе, три з яких, визнані призерами, ми будемо розміщувати протягом цього і наступного тижня. Сьогодні ми публікуємо ессе, яке отримало друге місце у конкурсі. З першим ви можете ознайомитися в одному з попередніх постів блогу.

Щоб дізнатися більше про 50-ту річницю Корпусу Миру ознайомтеся, будь ласка, з електронним журналом.

Щоб дізнатися більше про Корпусу Миру в Україні завітайте на офіційний сайт.

—————————————————————————————————————–

Інколи я прокидаюся серед ночі і, здається, ось воно: ця магічна ідея, що перетворить моє невеличке село, чарівна пігулка, яка розв’яже всі наші проблеми – лиш треба переконати їх її проковтнути. І тепер я надто схвильований, щоб знов впасти у сон.

А інколи, вже почувши дзвінок будильника, я навіть не ворушуся.  За шторами зимно і темно.  Мою чергову ідею, що здавалася мені такою блискучою, знов довелося відкинути – пігулку не просто важко проковтнути, таку навіть на клінічні випробування не беруть.  За шторами чатує ще один день без особливого поступу.

Але найчастіше я прокидаюся ще до того, як задзвонить мій наведений на шосту ранку будильник, бо сусідські півні вже кукурікають, а потім собака загавкав, а потім трактори завелися.  Звуки сільського ранку ще залишаються для мене нездоланною перешкодою.  Я часом відчуваю, що бракує мені міського гамору мого коханого Нью-Йорка з його шаленими таксі, метушливими пішоходами та підземкою, що гримить десь під багатьма не-моїми поверхами.

Так чи інакше, кожного дня я прокидаюся, кожного дня йду до школи, даю урок англійської, показую школярам новий гітарний акорд. І якраз коли має відбутися прорив у моєму поясненні 12-річному школяреві різниці між артиклями «the» та «a/an», до кабінету запливає мій директор і пропонує перерватися, аби випити зі мною чаєчку.

І ось ми сидимо попиваючи наш дуже український чай, і я розповідаю йому про мій новий план – збудувати сміттєпереробний завод, або продавати нашу зеленину по інтернету, або започаткувати феміністичний табір, або випустити наш власний музичний альбом, або видавати шкільну газету.  Він завжди мене підтримує, але мені починає здаватися, що мій ідеалізм, ця американська впевненість, що «усе по плечу», виглядає для нього трохи потішною.

Дорогою додому  я заходжу в одну з двох тутешніх крамниць і продавчиня цікавиться в мене, як пройшов день.  Я надягаю широчезну посмішку і вичавлюю з себе «фантастично», а вона щиро сміється у відповідь. 

Дорога додому – одна довга вулиця залюднена одними й тими самими обличчями.  Ось 13-річний Славік, чиї батьки не дуже цікавляться, чим він займається, та й він, своєю чергою, не дуже цікавиться.  Ось Назар, якому ще й чотирьох немає, і який здається завжди гризе щось підняте з землі – від шматочка старого колеса до маленького топірця.  І не знайдеться нікого поруч, щоб пояснити йому, як це погано перетравлюється.

Іду далі і наштовхуюсь на 22-річного Сергія, який втратив два передні зуба у бійці з вулицею, на яку він впав після дводенного запою.  Зараз він не має роботи, тож пляшки – й поготів.  За ним – баба Наташа, яка журиться занепадом села.  Йду далі і бачу Сашка з одинадцятого класу за курінням його п’ятої цього дня цигарки.

І вже коли дорога починає здаватися зовсім безкінечною, я зустрічаю Яну – красуню не по роках, семирічну Яну.  Вона якраз починає складати англійські літери в слова. «Доґ» вимовляє вона, коли тутешній собака намагається вчепитися мені в ногу. «Сноу» сказала вона сніжною зимою, «сан» каже вона зараз, коли починає пригрівати сонечко.  «Хау ар ю» (як ти) питаюся в неї.  «Ай ем ґуд, сенк ю» (в мене все добре, дякую), відказує.  «Коли ми поїдемо до Нью-Йорку?» питає вона. «Завтра», відповідаю я, завжди завтра, день за днем.

Завтра, звичайно, прийде, і я прокинуся у тій самій країні, у тому самому селі, у тому самому ліжку, із тими самими думками та ідеями, що я мав попереднього дня.  Надії на чудо починають танути, мрії про велич зникають із вранішнім туманом.  Славік і далі кидатиме каміння, Сергій не зможе кинути пляшку, а мій директор  і далі посміхатиметься на мій свіжо вигаданий план. 

Всі ми прокидаємося такими самими, окрім можливо, тільки можливо, Яна прокидається трошки іншою.  Ще одне слово вивчено, звук ще одної літери освоєно.  І через 20 тисяч завтра вона, може, приїде до Нью-Йорка, і показуватиме на собак, на сніг і сонце, і візьме мене за руку, подивиться мені в очі і промовить досконалою англійською «В нас все добре, Джеремі. Дякую».

One thought on “Прокинутися трохи іншим

  1. Прочитав данное ессе у меня служилось чувство.
    Автор разочаровался в выбранной им миссии служению корпусу Мира и хочет домой, возможно ему трудно найти взаимопонимание с детьми и украинскими колегами преподавателями в сельской школе я думаю ему может помочь живое общение с человеком с его родины, приезд его любимой девушки если такая у него есть, письмо от его родных, встреча с другими волонтёрами работающими по соседству.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s