Прокинутися трохи іншим

Автор: Джеремі Боровець, волонтер Корпусу миру, група №38, молодіжний розвиток, Боярка, Черкаська область 

Цей пост написаний волонтером Корпусу Миру, який зараз живе і працює в Україні. У рамках святкування 50-річчя Корпусу Миру, американської волонтерської програми, що координується урядом Сполучених Штатів, Посольство США в Україні провело конкурс серед волонтерів Корпусу Миру з усієї України на найкращі ессе, три з яких, визнані призерами, ми будемо розміщувати протягом цього і наступного тижня. Сьогодні ми публікуємо ессе, яке отримало друге місце у конкурсі. З першим ви можете ознайомитися в одному з попередніх постів блогу.

Щоб дізнатися більше про 50-ту річницю Корпусу Миру ознайомтеся, будь ласка, з електронним журналом.

Щоб дізнатися більше про Корпусу Миру в Україні завітайте на офіційний сайт.

—————————————————————————————————————–

Інколи я прокидаюся серед ночі і, здається, ось воно: ця магічна ідея, що перетворить моє невеличке село, чарівна пігулка, яка розв’яже всі наші проблеми – лиш треба переконати їх її проковтнути. І тепер я надто схвильований, щоб знов впасти у сон.

А інколи, вже почувши дзвінок будильника, я навіть не ворушуся.  За шторами зимно і темно.  Мою чергову ідею, що здавалася мені такою блискучою, знов довелося відкинути – пігулку не просто важко проковтнути, таку навіть на клінічні випробування не беруть.  За шторами чатує ще один день без особливого поступу.

Але найчастіше я прокидаюся ще до того, як задзвонить мій наведений на шосту ранку будильник, бо сусідські півні вже кукурікають, а потім собака загавкав, а потім трактори завелися.  Звуки сільського ранку ще залишаються для мене нездоланною перешкодою.  Я часом відчуваю, що бракує мені міського гамору мого коханого Нью-Йорка з його шаленими таксі, метушливими пішоходами та підземкою, що гримить десь під багатьма не-моїми поверхами.

Так чи інакше, кожного дня я прокидаюся, кожного дня йду до школи, даю урок англійської, показую школярам новий гітарний акорд. І якраз коли має відбутися прорив у моєму поясненні 12-річному школяреві різниці між артиклями «the» та «a/an», до кабінету запливає мій директор і пропонує перерватися, аби випити зі мною чаєчку.

І ось ми сидимо попиваючи наш дуже український чай, і я розповідаю йому про мій новий план – збудувати сміттєпереробний завод, або продавати нашу зеленину по інтернету, або започаткувати феміністичний табір, або випустити наш власний музичний альбом, або видавати шкільну газету.  Він завжди мене підтримує, але мені починає здаватися, що мій ідеалізм, ця американська впевненість, що «усе по плечу», виглядає для нього трохи потішною.

Дорогою додому  я заходжу в одну з двох тутешніх крамниць і продавчиня цікавиться в мене, як пройшов день.  Я надягаю широчезну посмішку і вичавлюю з себе «фантастично», а вона щиро сміється у відповідь. 

Дорога додому – одна довга вулиця залюднена одними й тими самими обличчями.  Ось 13-річний Славік, чиї батьки не дуже цікавляться, чим він займається, та й він, своєю чергою, не дуже цікавиться.  Ось Назар, якому ще й чотирьох немає, і який здається завжди гризе щось підняте з землі – від шматочка старого колеса до маленького топірця.  І не знайдеться нікого поруч, щоб пояснити йому, як це погано перетравлюється.

Іду далі і наштовхуюсь на 22-річного Сергія, який втратив два передні зуба у бійці з вулицею, на яку він впав після дводенного запою.  Зараз він не має роботи, тож пляшки – й поготів.  За ним – баба Наташа, яка журиться занепадом села.  Йду далі і бачу Сашка з одинадцятого класу за курінням його п’ятої цього дня цигарки.

І вже коли дорога починає здаватися зовсім безкінечною, я зустрічаю Яну – красуню не по роках, семирічну Яну.  Вона якраз починає складати англійські літери в слова. «Доґ» вимовляє вона, коли тутешній собака намагається вчепитися мені в ногу. «Сноу» сказала вона сніжною зимою, «сан» каже вона зараз, коли починає пригрівати сонечко.  «Хау ар ю» (як ти) питаюся в неї.  «Ай ем ґуд, сенк ю» (в мене все добре, дякую), відказує.  «Коли ми поїдемо до Нью-Йорку?» питає вона. «Завтра», відповідаю я, завжди завтра, день за днем.

Завтра, звичайно, прийде, і я прокинуся у тій самій країні, у тому самому селі, у тому самому ліжку, із тими самими думками та ідеями, що я мав попереднього дня.  Надії на чудо починають танути, мрії про велич зникають із вранішнім туманом.  Славік і далі кидатиме каміння, Сергій не зможе кинути пляшку, а мій директор  і далі посміхатиметься на мій свіжо вигаданий план. 

Всі ми прокидаємося такими самими, окрім можливо, тільки можливо, Яна прокидається трошки іншою.  Ще одне слово вивчено, звук ще одної літери освоєно.  І через 20 тисяч завтра вона, може, приїде до Нью-Йорка, і показуватиме на собак, на сніг і сонце, і візьме мене за руку, подивиться мені в очі і промовить досконалою англійською «В нас все добре, Джеремі. Дякую».

Одеса у червні: навчання «Сі Бриз», обдаровані діти у «Ластівці» та щільний графік упродовж чотирьох днів в одному з найкращих міст України

Автор посту: Посол США в Україні Джон Теффт 

Як і більшості людей, мені подобається, коли у вихідні дні можна відпочити зі своєю родиною, але є моменти, коли робота вимагає від мене заповнити весь цей час щільним розкладом і поїздками, та я і не заперечую. Гарним прикладом цього стало 3-7 червня, коли Марієла і я відвідали Одесу, одне з моїх найулюбленіших міст в Україні. Це була моя третя поїздка до цього відомого міста на узбережжі. Як і влітку минулого року, основною метою мого візиту була підтримка спільних американо-українських військово-морських навчань, відомих як «Сі Бриз», але ми зробили ще багато чого іншого під час цього візиту. Графік на цих вихідних виявився дуже щільним, розпочавшись з програми для послів, організованої Генеральною дирекцією з обслуговування іноземних представництв (ГДІП). Далі у п’ятницю ввечері ми мали чудову нагоду відвідати Одеський оперний театр, який, як мені сказали, є близьким родичем опери у Відні з архітектурної точки зору. Марієла і я – великі шанувальники балету, отже ми отримали чудову нагоду побачити з близька молодих зірок одеського балету.

Наступного ранку я приєднався до дипломатичного корпусу, який вирушив з візитом до одеського губернатора та обласної ради. Нам розповіли про інвестиційні плани Одеської області. Пізніше я мав приватні зустрічі з мером Одеси, паном Костусєвим та губернатором, паном Матвійчуком. Вони обидва підкреслили важливість інвестицій в Україну та в Одеську область. Це тема, над якою я серйозно працюю, тому я висловив деякі з наших занепокоєнь щодо інвестиційного клімату та боротьби з корупцією на всіх рівнях. І мер і губернатор погодилися з тим, що це важливі питання, і я сподіваюсь на співпрацю з ними,  аби сприяти економічному розвитку Одеської області.

Пізніше в суботу, у перерві між засіданнями, я мав нагоду пообідати з відомим диригентом Одеської філармонії, паном Хобартом Ерлом та його дружиною. Пан Ерл живе в Одесі протягом майже двох десятиліть, але при цьому він залишився справжнім американцем. Я був дуже гордий з того, що один з моїх земляків робить значний внесок у культурне життя Одеси, і я сподіваюся, що наступного разу, коли я буду в Одесі, я зможу побачити його оркестр в дії. Після обіду Марієла і я відвідали місцеву неприбуткову організацію під назвою “Віра, Надія, Любов”, яка працює над проблемами торгівлі людьми та охорони громадського здоров’я, за підтримки місії  Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) в Україні. Зустріч з молодими людьми, що працюють там, схвилювала нас. Торгівля людьми є одною з найбільших ганебних проблем нашого часу, і її можна подолати лише завдяки відданій праці таких добровольців, як вони.

У неділю вранці ми трохи прогулялися Одесою, оглядаючи визначні пам’ятки, а потім здійснили невеликий круїз на кораблі, що курсує вздовж узбережжя Одеси. Поїздка була організована нашими українськими колегами, тому на кораблі було біля тридцяти іноземних послів. Це була чудова нагода побачити порт та гарні пляжі вздовж берегової лінії. Щоб завершити день таким же приємним чином, я зустрівся з групою молодих та яскравих українців у дуже гостинному ресторані Одеси “Компот” на знаменитій Дерибасівській вулиці. Ці молоді хлопці та дівчата – випускники програми обміну для майбутніх лідерів (FLEX), яка надає школярам з України та інших держав колишнього Радянського Союзу можливість навчатися в американських середніх школах протягом одного року. Після довгої і цікавої розмови з ними один з випускників цієї програми взяв у мене інтерв’ю для міської газети Одеси «Думская».  

Понеділок ми з Марієлою розпочали візитом в дитячий протитуберкульозний реабілітаційний центр «Ластівка», де ми взяли участь у церемонії завершення проекту гуманітарної допомоги за сприяння Європейського командування збройних сил США (EUCOM) разом з капітаном Грегорі Зелінски.  Церемонія включала розрізання стрічки перед новим баскетбольним майданчиком та короткі виступи директора і головного лікаря «Ластівки» Григорія Степанчука, заступника мера Одеси Олени Павлової, капітана Зелінськи та мого. Після того як капітан закинув перший баскетбольний м’яч на майданчику, діти клініки показали нам фантастичний концерт з піснями, танцями і пародіями, а потім, у відповідь, оркестр Шостого флоту США влаштував чудовий концерт для них.

Після цього я був присутній на офіційному відкритті військово-морських навчань «Сі Бриз – 2011», під час якого виступили адмірал Віктор Максимов, головнокомандувач Військово-морських сил України, заступник командувача ВМС США у Європі та Африці контр-адмірал Кеннет Нортон, заступник голови мера Одеси Микола Ільченко, а також заступник начальника Генерального штабу українських збройних сил віце-адмірал Ігор Кабаненко. Навчання «Сі Бриз – 2011» спільно організовані українськими та американськими військово-морськими силами і спрямовані на покращення безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні за рахунок підвищення можливостей Партнерства заради миру (PFP) і регіональних сил безпеки на Чорному морі. Цього року у масштабних багатонаціональних військово-морських навчаннях у Чорному морі з 6 по18 червня беруть участь представники повітряних, сухопутних та морських сил з 13 країн світу. Згодом я дав інтерв’ю з цих питань одеському телеканалу «Новая Одесса». 

Увечері Марієла і я зустрілися з багатьма учасниками навчань «Сі Бриз – 2011», політичними і культурними лідерами Одеси та багатьма іншими на військовому кораблі США «Anzio», протиракетному крейсері, що базується в Норфолку (штат Вірджинія), і належить до другого флоту ВМС США. «Anzio» названий на честь висадки десанту на плацдармі в Анціо (Італія) під час Другої світової війни 22 січня 1944 року. Я маю особистий інтерес до тієї військової кампанії, тому що мій батько був одним з американських солдатів, які брали у ній участь. Капітан Джон Дорі, командир корабля, і його команда організували прекрасний вечір в одеській бухті, і це було чудовим завершенням нашого візиту до перлини Чорного моря. Я вже з нетерпінням чекаю на свій наступний візит до Одеси.

Поза сертифікатами та статистикою

Цей пост написаний волонтером Корпусу Миру, який зараз живе і працює в Україні. У рамках святкування 50-річчя Корпусу Миру, американської волонтерської програми, що координується урядом Сполучених Штатів, Посольство США в Україні провело конкурс серед волонтерів Корпусу Миру з усієї України на найкращі ессе, три з яких, визнані призерами, ми будемо розміщувати протягом наступного тижня, починаючи з переможця. Сьогодні посол США Джон Ф. Теффт привів до присяги найновішу групу волонтерів Корпусу Миру в приміщенні історичної будівлі “Будинку Вчителя”.

      Історія Корпусу Миру сягає своїм корінням у 1960 рік, коли тоді ще сенатор Джон Ф. Кеннеді закликав студентів університету штату Мічіган служити своїй країні у справі миру, проживаючи та працюючи в країнах, що розвиваються. У 1961 році президент Джон Ф. Кеннеді створив організацію Корпус Миру задля сприяння миру і дружбі.

В основі місії Корпусу Миру є три основні цілі: 

• Допомога людям зацікавлених країн забезпечити свої потреби у викладачах.

• Сприяння кращому розумінню американців з боку народів країн, де вони служать.

• Сприяння кращому розумінню інших народів з боку американців.

Добровольці Корпусу Миру приїжджають працювати на прохання інших країн, щоб допомогти розвинути більш ефективні можливості для народу, проживаючи і працюючи у віддалених селах і зростаючих містах в країнах, що розвиваються. З 1961 року більше 200 тисяч американців служили в якості добровольців в 139 країнах світу, викладаючи англійську мову, допомагаючи людям поліпшити здоров’я і харчування їх сімей, працюючи з проблемами ВІЛ/СНІДу, заохочуючи підприємців у створенні власного бізнесу, впровадженні нових технологій у сільському господарстві задля збільшення врожайності та захисту навколишнього середовища, а також впроваджуючи елементи лідерства серед молоді.

Щоб дізнатися більше про 50-ту річницю Корпусу Миру ознайомтеся, будь ласка, з електронним журналом.

Щоб дізнатися більше про Корпусу Миру в Україні завітайте на офіційний сайт.

Поза сертифікатами та статистикою 

Автор посту: Сем Джонстон, 37 група добровольців Корпусу Миру, м. Гайворон, Кіровоградська область 

            Це поширена помилка, що добровольці, які викладають англійську мову як іноземну, зібралися тут, тільки для того, щоб викладати англійську мову. Існує, навіть, думка, що можна замінити всіх добровольців на 25 добре підготовлених фахівців, і вона має рацію. Часом важко буває виправдати нашу присутність тут, в Україні. Пояснити, що ми насправді робимо ще важче, адже немає двох добровольців, у яких один і той же графік, обов’язки та навички, але ось ми тут. Коли нас запитують, ми щось бурмочемо про викладання англійської мови, але це легка «відповіть – відмазка», яка наспрвді не характеризує роботу, яку ми робимо, навіть якщо ми не можемо вдало описати її. Коли термін нашої роботи добігає кінця, ми можемо сказати, що викладали мову напротязі стількох годин, або запровадили багато проектів, але насправді, наша роль – поза статистикою.

          Ми приїжджаємо періодично, озброєні до зубів оптимізмом та ентузіазмом, готові змінити думки людей та відкрити їм нові горизонти. Деякі з нас досягають успіху, а деяким не щастить. Ми відзначаємо наші досягнення тут фізичними речами – комплектами матеріалів  для отримання грантів, планами уроків та сертифікатами учасників. І кожна така річ дозволяє нам сказати, що те, що ми робимо, важливо, а ці сертифікати, що висять на стіні, також демонструють те, що ми щось зробили. Однак, немає такого сертифіката, який би насправді показував, чому ми тут. Ми поза сертифікатами.

        Коли я прибув на місце свого перебування, я створив англійський клуб, тому що думав, що це те, що я маю тут робити. Ми мали зустрічатися двічі на тиждень, грати в ігри та практикувати англійську мову. Спочатку мої студенти були сором’язливі і не впевнені, як поводитись із цим бородатим іноземцем. Якось я запитав, чи є у них будь-які питання про Америку або про мене, але не почув жодного. Ми продовжували грати в ігри і врешті-решт їм почало подобатися вгадувати, хто вбивця в мафії або які знаменитості намальовані на спині їхньої футболки. Протягом декількох тижнів ми грали в ці ігри, поки в один прекрасний день вони почали говорити зі мною.

         Іра розповіла мені про танцювальний гурток, який відвідувала разом із сестрою, а я, у відповідь, розповів їй, як танцюють свінг. Рома розказав, що він любить групу Megadeath, отже я у відповідь приніс усі мої записи рок-музики в комп’ютері і дав йому послухати. Саша сказала, що хотіла б почитати книжки саги «Сутінки» англійською, тому я зробив пару дзвінків, і тепер вона вже прочитала першу книжку з цієї серії і буде читати наступну, узявши її з бібліотеки, яку я створив у школі. Кожного разу, коли вони говорили зі мною, я намагався підхопити їх інтерес до англійської мови, американської та світової культури. Ми говорили про будь-що, поки вони не почали задавати питання. Вони запитали, чому я не одружений, і я сказав їм, що не знайшов своє кохання. Вони запитали, чому я тут, в Україні, і я відповів, що хотів побачити світ. Вони запитали, чи сумую я за Америкою, і я сказав їм, що так, але також вважаю, що роблю тут досить важливу справу, і це виправдовує моє перебування на відстані від людей, яких я люблю. Таких відповідей вони ще ніколи не чули.

 Одного разу Іра сказала мені, що замість того, щоб одружитися після школи, вона хотіла б стати професійною танцюристкою в Америці. Рома почав збирати гроші для поїздки на рок-фестиваль в Німеччині, аби побачити нову країну. Саша думає про кар’єру журналістки, оскільки багато хороших письменників починали саме таким чином. Немає сертифікату за те, що молодим дівчатам розказують про те, що вони мають право самостійно обирати свій шлях. І не існує таких призів, що видаються за натхнення фану рок-музики розширити своє пізнання світу через подорожі до інших країн. Немає такої статистики, яка б врахувала допомогу молодій жінці знайти в собі мужність і впевненість здійснити те, про що вона мріє.

     Коли люди запитували мене, що я робитиму в Україні, я казав, що навчатиму англійської мови, адже це те, що я думав, я маю тут робити. Зараз я розумію, що я роблю щось інше, те, що не може бути зроблено на відстані. Я об’єдную людей із світом, про який вони, можливо, не знали, показуючи їм приклад, як можна прокласти свій власний шлях, розширюючи світогляд. Що дійсно здорово, що кожен волонтер робить це у своїй місцевості, викладаючи англійську мову як іноземну, роблячи свій внесок у розвиток молоді та місцевої громади. Не існує добрих  чи поганих волонтерів та винагород за це. Це просто люди, які налагоджують особисті зв’язки, а в цій справі немає фахівців. Немає такого сертифікату чи статистики, які б могли кількісно оцінити вплив одного завзятого, оптимістичного американця. Ось, що я тут роблю, чому я тут, і що значить для мене моя служба.